59220 Мілієве

Вперше село Мілієве згадується у галицьких судових актах 29 березня 1451 року, а також у 1445 та 1451 роках. У 1880 році тут проживало 1924 мешканців, нині село має понад 2100 осіб.

Католики латинського обряду Мілієвого належали до парафії cвв. Апп. Петра і Павла у Вижниці. Протягом другої половини XIX століття їх було лише три десятки, перед І світовою війною їх чисельність зросла до понад восьми десятків, проте в середині 20-х років XX століття становила лише шість десятків вірян. Приблизно тоді у селі постала тимчасова каплиця, яка згадується у схематизмі Львівської архідієцезії 1925 року.

59023 Стара Красношора

У 1793р. перша група чесько-німецьких колоністів поселилась на теренах Красної (Путної). Пізніше до них приєднались інші чесько-німецькі переселенці, а також польські та словацькі колоністи. З часом запрацював скляний завод, а поселення 1875 року офіційно назвали Альтгутою (вживалась також назва Стара Гута). У 1869р. тут проживало 783 мешканців, 1880 року - 893, 1900 року - 1216, 1940 року - 1724 (90% - німці, які того ж року майже повністю виїхали до Німеччини), нині - близько 750 осіб. У румунські часи село стало Старою Красношорою, до 2020 року входило до Сторожинецького району.

Понад 20 років тому віряни парафії Семи Скорбот Матері Божої у Старій Красношорі встановили хрест на розташованій недалеко від села горі Вежа. Протягом цього часу вони здійснювали туди паломництво у Страсну п’ятницю та з інших нагод.

59200 Вижниця,
вул. Лук’яна Кобилиці, 10

Вижниця вперше згадується 1158 року (наступна згадка - у 1501 році). 1855 року містечко стало повітовим центром. На початку 90-х років XIXст. тут проживало понад 4300 мешканців, 1900 року - близько чотирьох з половиною тисяч, 1910 року - 5216, у тому числі 573 українців і 238 поляків, нині ж його населення - приблизно 3800 осіб. Від 1904 року (чи навіть раніше) є містом, із 1940 року - районний центр.

У схематизмах Львівської архідієцезії із 50-х років XIXст. датується заснування капеланії у Вижниці 1812 роком, проте ще навіть 1819 року вони не містять згадки про неї, а вперше її подають не пізніше 1831 року, коли її адміністрував настоятель парафії парафії Пресвятого серця Ісуса у Кутах о. Христофор Абрахамович, опікуючись понад двома сотнями вірян, півсотні яких проживали у Вижниці, а решта - в навколишніх селах.

59216 Банилів

Банилів, який називали також Баниловом-Руським (тобто українським, на відміну від вкраденої московітами давньої етнічної назви), існував вже у XIVст., проте вперше документально згадується 1433 року, а також 1 січня 1445 року. Перед Ісв. війною тут проживало 5010 мешканців (переважно українців), у тому числі 246 поляків та трохи менше вірменів, а 1938 року - 6 тисяч, серед них вірменських родин 12 (47 осіб), вірменсько-польських 18 (63 особи) і польських 32 (114 осіб). Нині село має понад 3600 мешканців.

Місцеві католики латинського обряду належали до буковинської капеланії (пізніше парафії Успіння Пресвятої Діви Марії) у Вашківцях, тоді як католики вірменського обряду - до галицької парафії Непорочного Зачаття Пресвятої Діви Марії у Кутах. В середині XIXст. римо-католиків у селі було близько дев'яти сотень, а в 70-х роках цього століття - вже понад 160. Тоді тут і постала каплиця для задоволення духовних потреб католиків обох обрядів.

59210 Вашківці,
вул. Тараса Шевченка, 24

Перша документальна згадка про поселення датується 1431 роком, згадується також у 1433 і 1435 роках. На початку XIXст. Вашківці стають центром судової округи, а з 1903 року - містом, центром новоутвореного повіту. На початку 90-х років XIXст. тут проживало лише близько 640 мешканців, 1930 року - вже 6354, нині місто має понад 5400 осіб. До 1962 року було райцентром.

Капеланію у Вашківцях було засновано 1784 року, проте в схематизмах Львівської архідієцезії вона подається лише від 1814 року, коли її адміністрував о.-бернардинець Хризостомус Ганбаум, маючи під своєю душпастирською опікою близько трьох сотень вірян. І далі тут теж продовжували служити францисканці. Схематизм 1862 року вперше вказує вашковецький мурований костел, датуючи його консекрацію 1826 роком.

81370 Львів,
вул. Персенківка, 10

Наприкінці Xст. після занепаду держави білих хорватів східна частина цих земель була приєднана до Київської Русі. Потім білі хорвати відновили свою державність, змінивши етнічну назву на русинів та галичан. У І половині XIIIст. король Данило заснував Львів, а 1272 року сюди перенесли столицю Галицько-Волинської держави з Холма. Після приєднання Галичини у 1349р. до Польщі Львів отримав 1356 року магдебурзьке право. Після 1772 року відійшов до Австрійської імперії, ставши столицею Королівства Галичини і Лодомерії. У II Речі Посполитій був центром воєводства, в радянські часи став обласним центром. Нині тут проживає понад 730 тисяч осіб.

Місцевість була частиною колишнього приміського села Кульпарків і називалась спочатку Коснерівкою, а після того, як 1687 року її придбав купець Яків Персінг, отримала назву Персенківка. У 1930р. разом із Кульпарковом увійшла до Львова.

Римо-католики Персенківки спочатку належали до львівської парафії св. Миколая, а у вересні 1933 року увійшли до виділеної з неї парафії Вікентія де Поля місіонерів з тимчасовим осередком у львівському костелі св. Софії, оскільки будівництво парафіяльного храму на той час перебувало ще на стадії підготовки.

59030 Буденець

Перша згадка про поселення на лівій притоці Малого Серету Будей датується у молдавському літописі 18 жовтня 1435 року. 1900 року тут проживало 1071 мешканців, у тому числі 954 румунів, 85 німців і 30 українців, нині село має понад 1300 осіб переважно румунського етнічного походження. До 2020 року входило до Сторожинецького району.

Католики латинського обряду села (німці, а також родина місцевих землевласників Волчинських) спочатку належали до парафії Семи Скорбот Матері Божої у Красній, яка пізніше називалась Альтгутою, а нині є Старою Красношорою. В середині XIX століття їх було лише два десятки. Від 1862 року у схематизмах Львівської архідієцезії згадується якась громадська каплиця в Буденці, в якій іноді проводились богослужіння.

59020 Банилів-Підгірний,
вул. Кобилянської, 90a

Банилів-Підгірний відомий в джерелах із 1428 року. До 1946 року мав назву Банила над Серетом або Молдавський Банила (щоб відрізнити від Руського Банила, розташованого північніше), а до 1963 року - Банилів. Наприкінці XVIII - на початку XIX століть сюди прибули польські переселенці, пізніше німецькі колоністи заснували присілок Августендорф. 1900 року у Молдавському Банилі проживало 4806 мешканців (2071 українців, 1374 румунів, 878 німців та 483 поляків), а в Августендорфі - 550 (515 німців, 31 українців і 4 румуни). Нині село має понад 4 тисячі осіб. До 2020 року входило до Сторожинецького району.

Римо-католики Молдавського Банила та його присілків належали до парафії Семи Скорбот Матері Божої у Красній, яка пізніше називалась Альтгутою, а нині є Старою Красношорою. В середині ХІХст. їх було до двох сотень, а на початку 80-х років цього століття - вже півтисячі. Тоді тут і постала перша святиня.

59324 Витилівка

Витилівка вважається заснованою у XIVст., проте перша письмова згадка про неї датується 1504 роком. У 1881 році тут проживало 557 мешканців, нині село має понад тисячу осіб. До 2020 року входило до Кіцманського району.

Католики латинського обряду Витилівки належали до парафії Воздвиження Святого Хреста у Кіцмані. В середині XIX століття їх чисельність становила близько трьох десятків вірян, а наприкінці цього століття вже перевищила дев'ять десятків. І своєї святині у селі вони не мали.

59052 Великий Кучурів,
вул. Головна, 49а

Перша документальна згадка про село датується 1422 роком. Від 1552 року було власністю православного монастиря, проте 1782 року австрійська влада передала його релігійному фонду. На початку 80-х років XIXст. згадується як велике село (понад 77700 мешканців), яке наприкінці цього століття - на початку наступного вже вважалось містечком. 1900 року тут проживало 9414 жителів (7231 українців, 1574 румунів, 512 німців і євреїв, 97 поляків), 1914 року - 9768, нині село має понад 7100 осіб. До 2020 року входив до Сторожинецького району.

Католики латинського обряду села Кучурмаре завжди належали до парафії Воздвиження Святого Хреста у Чернівцях. У середині ХІХ століття їх чисельність становила близько сотні вірян, а наприкінці цього століття зросла до двох з половиною сотень. Тоді тут і розпочали спорудження власної святині.