22233 Борщагівка,
вул. Іскри та Кочубея

Перші поселенці з'явились тут після монголо-татарської навали, проте пізніше, швидше за все, село знищили татари. Чергове заселення місцевості відбулось наприкінці XV століття, а 1604 року поселення вже було приватним містечком. Згадується також у 1643 і 1659 роках. У XVIII-XIX століттях теж мало статус містечка. У 1864 році тут проживало майже 2700 мешканців, 125 з яких були римо-католиками, 1900 року - 2414, нині - лише півтисячі. Село входило до Погребищенського району, а від 2020 року - до Вінницького.

У 1756 році францисканці в Борщагівці отримали від місцевих власників Бжостовських значну пожертву, забезпеченням якої стала передача в їх власність розташованого неподалік села Рибчинці. Після цього вони і збудували тут дерев'яний костел (та монастир).

23310 Гнівань,
вул. Красіна, 17,
+380 (4355) 350-24, 348-33,
www: hnivan.omi.org.ua,
f.b.: 100013858029515

До кінця XIX століття Гнівань була маловідомим селом, проте 1870 року поблизу проклали залізну дорогу Київ-Одеса та почали розробку граніта. Це і поклало початок розвитку міста. У 1913 році Гнівань вже стала волосним центром, від 1938 була селищем міського типу, а з 1981 року є містом, в якому нині проживає понад 12 тисяч мешканців.

Місцеві римо-католики не мали власного костелу та відвідували споруджений 1776 року храм св. Матвія у Ворошилівці. У 1903-1906 роках у Гнівані було споруджено власний неоготичний храм за проектом Фелікса Ольшанського завдяки зусиллям о. Франциска Шимкуса на кошти о. Яна Барановського, Кароліни Ярошинської та парафіян. 14 вересня 1906 року костел освятили під титулом св. Йосифа, Обручника.

23202 Гавришівка,
вул. Задворного

Wieś Telepieńki koło Winnicy należy do gminy Hawryszkiwki. Chociaż uważa się, że rokiem założenia ostatniej jest 1790 rok, to osada jest znacznie starsza. W latach 1650-1653 Kozacy Bohuna zbudowali w Hawryszkiwce drewnianą cerkiew. Нині у селі проживає понад 1700 мешканців.

Przyjęte jest, że pierwsza miejscowa kaplica w Telepieńkach została zbudowana na cmentarzu katolickim w 1748 roku i od lat 80-tych XIX wieku obsługiwali ją kapucyni z Winnicy. Za rok zbudowania współczesnego murowanego kościoła uważany jest 1914 rok. W latach 30-tych został zamknięty przez sowietów i zamieniony na klub. W 1938 roku z kościoła wywieźli organy. W połowie lat 60-tych klub dostał inne pomieszczenie, a kościół zamienili na młyn.

22700 Іллінці,
вул. Європейська, 7(чи 9?)

Перша письмова згадка про Іллінці (Лінці) датується 1391 роком, згадуються також 1448 року. 22 жовтня 1757 року поселення отримало магдебурзьке право, 1866 року стало стало волосним центром. 1856 року мало 6329 мешканців, наприкінці ХІХ - на початку ХХ століть - 10356, нині - понад 12 тисяч осіб. У 1923 році Іллінці стали райцентром, 1 грудня 1986 року отримали статус міста районного значення, від 2020 року входять до Вінницького району.

Схематизми Луцько-Житомирської дієцезії датують костел в містечку 1785 роком та приписують його спорудження місцевому власнику Ієроніму Янушу Сангушці. Але, за інформацією багатотомника 'Słownik geograficzny Królestwa Polskiego', це був попередній дерев'яний храм, для якого фундатор 1804 року здійснив свою останню (перед смертю 1812 року) пожертву - 20 моргів землі та 1600 злотих.

22700 Іллінці,
вул. Коцюбинського, 3а

Перша письмова згадка про Іллінці (Лінці) датується 1391 роком, згадуються також 1448 року. 22 жовтня 1757 року поселення отримало магдебурзьке право, 1866 року стало стало волосним центром. 1856 року мало 6329 мешканців, наприкінці ХІХ - на початку ХХ століть - 10356, нині - понад 12 тисяч осіб. У 1923 році Іллінці стали райцентром, 1 грудня 1986 року отримали статус міста районного значення, від 2020 року входять до Вінницького району.

Попередній мурований храм Воздвиження Хреста Господнього в Іллінцях, споруджений, ймовірно, у 20-х - 30-х роках ХІХ століття, за радянської влади було перебудовано на житловий будинок, тому місцеві римо-католики спочатку збирались на богослужіння в орендованому приміщенні, яке пристосували під каплицю.

24206 Яришівка,
вул. Колгоспна, 46

Село Яришівка, яке налічує півтори тисячі мешканців, знаходиться на схилах трьох ярів, що, очевидно, і стало причиною його назви. Зокрема, третій яр відділяє поселення від Томашполя. Проживає у селі майже 1600 мешканців.

Зрозуміло, що місцеві віряни належали до парафії Матері Божої Святого Скапулярія у сусідньому Томашполі. У 1989 році о. Войцех Дажицький OFM з парафії Непорочного Зачаття Пресвятої Діви Марії у Городківці разом з томашпільськими парафіянами в одному із утворених ярами кутків (мікрорайонів), який пізніше отримав назву 'Ксьондзівка', розпочав будівництво мурованого костелу.

23342 Красне,
+380 (4355) 237-96

Красне вважається заснованим 1362 року, згадується також 1450 року. Було колись містечком (волосним центром), в якому на початку 80-х років ХІХст. проживало понад три тисячі мешканців, 1893 року - 4750, 1905 року - 5910, а нині село має близько 1100 осіб. У 1923-1928рр. було райцентром, потім увійшло до Тиврівського району, а від 2020 року є частиною Вінницького. 1949 року приєднали села Качанівку і Швачівку.

Перший дерев'яний костел у Красному початку XVIIст. у 1746 році замінили іншим дерев'яним храмом св. Йосифа, Обручника Пресвятої Діви Марії, а в 1830-1862рр. збудували мурований костел св. Йосифа, Обручника Пресвятої Діви Марії / св. Антонія, проте у радянські часи його закрили. У 1954 році святиню повністю знищили.

23342 Красне

Красне вважається заснованим 1362 року, згадується також 1450 року. Було колись містечком (волосним центром), в якому на початку 80-х років ХІХст. проживало понад три тисячі мешканців, 1893 року - 4750, 1905 року - 5910, а нині село має близько 1100 осіб. У 1923-1928рр. було райцентром, потім увійшло до Тиврівського району, а від 2020 року є частиною Вінницького. 1949 року приєднали села Качанівку і Швачівку.

Перший дерев'яний костел у Красному постав не пізніше 1604 року. Наступний дерев'яний храм св. Йосифа на підмурівку з двома каплицями, захристією та передсінком збудував коштом місцевого власника Йосифа Любомирського 1746 року (акт фундації від 8 квітня цього ж року) настоятель о. Павло Пєньковський, який розпочав служіння у маленькій капличці новоутвореної краснянської парафії 1742 року з особистого благословення єпископа Франциска Кобельського під час його візиту в Красне 30 жовтня.

22500 Липовець,
вул. Леніна, 81

Вперше у документі Липовець датується 1545 роком, проте згадане у Руському літописі 1150 роком поселення Куниль лежало в межах сучасного мікрорайону міста Скакунка. У 1606 року Айсин (так тоді називалось містечко) отримав магдебурзьке право. Наприкінці XVIIIст. Липовець став повітовим центром, у 192З році - районним центром, а з 1925 року - селищем міського типу. Статус містаотримав 2001 року. Проживає тут нині понад 8 тисяч мешканців.

Перший дерев'яний костел постав у містечку ще у першій половині XVII столітті коштом місцевого власника Домініка Заславського, окрім того, 1645 року тут також було засновано домініканський монастир. Проте ці святині були знищені внаслідок турецько-татарських та козацьких нападів.

22300 Літин,
вул. Леніна, 3,
+380 (43) 235-02-21, 232-68-44

Uważano, że po raz pierwszy Lityn jest wspomniany w liście urzędowym wielkiego księcia Świdrygiełły z dnia 21 maja 1431 roku. W Państwowym Archiwum Historycznym Białorusi odnaleziono list urzędowy księcia Teodora Koriatowicza z dnia 20 czerwca 1391 roku, w którym jest wspomniany Lityn. Na początku XVIw. osada była centrum rzemieślniczym i handlowym. У 1578р. отримало магдебурзьке право. Po 1648r. została miasteczkiem setni pułku Bracławskiego, w którym w listopadzie 1653r. hetman Bohdan Chmielnicki przyjmował posłów tatarskiego chana. Od sierpnia 1797r. Lityn był miastem powiatowym guberni Podolskiej, a od marca 1923r. - centrum rejonowym, potem utracił ten status i dopiero w styczniu 1967r. wznowiono go. Нині у цьому селищі міського типу проживає понад 6600 мешканців.

W 1748r. zbudowano tu drewniany kościół pod wezwaniem Matki Bożej Śnieżnej, a w 1856r. na jego miejscu zbudowano murowaną świątynię pod wezwaniem Niepokalanego Poczęcia N.M.P. W latach 30-tych XX w. władze sowiecki zamknęły kościół i przerobiono go na dom tańców. W 1946r. miejscowi wierni siłą odebrali świątynię, ale w 1950 roku władze ponownie zabrali kościół. Z czasem świątynię przerobiono na bibliotekę i lektorium.