48524 Великі Чорнокінці

Перша документальна згадка про Чорнокінці - 17 липня 1413 року, згадуються також 28 лютого 1452 року. У 1880 році у Великих Чорнокінцях разом із Малими та двома присілками проживало 3276 мешканців, у тому числі 2553 греко- і 600 римо-католиків. У Великих Чорнокінцях: 1900 року - 2971 мешканець, 1910 року - 3075, 1921 року - 2875, 1931 року - 2924 (переважна більшість українців), нині - майже тисяча осіб. У 1965 році Великі і Малі Чорнокінці об'єднали в одне село, а 1988 року - знову розділили на два.

Католики латинського обряду Чорнокінців, як Великих, так і Малих, спочатку належали до парафії Благовіщення Пресвятої Діви Марії у Сидорові та користувались греко-католицькою дерев'яною церквою у Великих Чорнокінцях. Їх чисельність від середини ХІХ століття до 1878 року, коли у Великих Чорнокінцях збудували коштом місцевих власників Еразма і Матильди Волянських філіальний мурований храм та освятили його, зросла від півтисячі до шести сотень вірних.

81641 Черниця

Село Черниця вже існувало, принаймні, у 70-х роках XVI століття. Наприкінці цього та на початку наступного століть тут постав оборонний замок, який проіснував до середини ХVІІІ століття (пізніше його перебудовали на панський маєток). У 80-х роках ХІХ століття село мало вісім сотень мешканців, переважна більшість яких була українцями. Нині у Черниці, яка входила до Миколаївського району, а від 2020 року - до Стрийського, проживає майже тисяча селян.

Спочатку римо-католики села належали до кармелітської парафії Пресвятої Трійці у Роздолі, але 1907 року увійшли до новоствореної парафіяльної експозитури у Держеві, яка 1923 року стала самостійною парафією бл. Яна з Дуклі. Чисельність католиків латинського обряду у Черниці була незначною (від сотні до двох сотень), проте у 1911-1912 роках вони спромоглись збудувати у селі філіальний мурований костел.

47853 Чернилівка

За легендою, у XV столітті тут був жіночий монастир, тому поселення назвали Чернилівкою, але перша писемна згадка про село датується 1581 роком. У 80-х роках ХІХст. у селі, яке тоді вважалось присілком Оріховця, проживало близько півтисячі греко - і 230 римо-католиків, 1921 року - 863 мешканців, 1939 року - 800, з них 29% поляків, нині - півтисячі осіб. У 1954-1989 роках Чернилівка була частиною Оріховця. Село входило до Підволочиського району, а 2020 року увійшло до Тернопільського.

Місцеві католики латинського обряду належали до парафії св. Архангела Михаїла у Качанівці. В середині ХІХ століття їх чисельність незначно перевищувала три сотні вірян, а наприкінці - становила лише 240. Не маючи власної святині, вони відвідували розташовану досить далеко парафіяльну, а, принаймні, від 1897 року послуговувались дерев'яною каплицею у сусідньому Оріховці ('Słownik geograficzny Królestwa Polskiego i innych krajów słowiańskich' навіть причислив їх до парафії у цьому селі, якої там ніколи не існувало).

13200 Чуднів

Вперше поселення документально згадується 1416 року, пізніше - у 1471 та 1507 роках. 1880 року у містечку, яким Чуднів був, принаймні, від середини XVIIIст., проживало 3685 мешканців, у тому числі 280 римо-католиків, 1900 року - 10472, 1939 року - 5407, нині - понад 5300 осіб. Статус міста отримав у 2012 році. Був райцентром, а від 2020 року увійшов до Житомирського району.

Парафія (і перший дерев'яний костел) постали у Чуднові коштом купців та інших вірян ще у середині XV століття, отримавши в дотації село Сербинівка, проте були знищені разом із поселенням татарами 1482 року. Наприкінці цього століття Чуднів відбудували, а храм вже поставили в іншому місці.

82443 Дашава

Дашава згадується 25 січня 1445 року в книгах галицького суду, а також 1448 року. 1900 року село налічувало 1300 осіб, а 1912 року, коли тут знайшли найбільше в Європі родовище природного газу (з його видобутком пов'язаний розвиток поселення), вже майже удвічі більше. 1952 року село стало селищем міського типу, в якому нині проживає близько 2400 мешканців.

Нечисленна спільнота місцевих римо-католиків належала до парафії Успіння Пресвятої Діви Марії в Кохавині, яка нині є частиною Гніздичева. У 1902 році її настоятель о. Ян Тшопінський придбав у Дашаві господарський комплекс, в якому 1904 року на його запрошення оселились салезіанці. 1906 року до салезіанського корпусу зусиллями о. Тшопінського та салезіанців добудували муровану каплицю.

81452 Дубрівка

Вперше Дубрівка у документах згадується у 80-х роках XVI століття (ймовірно, у стосунку до місцевої каплиці). 1880 року тут проживало 656 мешканців, нині село має понад сім сотень осіб. У 1989р. вживану у радянські часи назву Дібрівка замінили на Дубрівку.

В останні десятиліття XVIст. у Дубрівці збудували каплицю біля цілющого джерела (ймовірно, це сталось у 80-х роках, коли вперше письмово згадується село). 1642 року святиню описують як муровану значних розмірів із трьома вівтарями (правда, на той час головний вівтар, фундований Валентином Дудкевичем, вже перенесли до парафіяльного костелу Усікновення св. Йоана Хрестителя в Самборі після того, як оснащення останнього знищила пожежа 1637 року). Оздоблені бічні вівтарі тоді вже вважались старими. У 1648р. після відступу козаків від Самбора до парафіяльного храму перенесли також чудотворний образ св. Варвари, якому приписали порятунок міста від козаків.

78053 Жуків

Вперше у документах село згадується 1420 року, а у 1423 році - як місто. Проте після нападу татар у 1624 році Жуків знову став селом. Нині у ньому проживає майже дві тисячі мешканців (належало до Тлумацького району, а тепер - до Івано-Франківського).

Парафія (та, відповідно, перший і, очевидно, дерев'яний костел) у селі постали коштом місцевого власника Миколая Слочика 1458 року. Відомо, що храм, знищений татарами наприкінці XVI століття, відбудували заново 1600 року. Проте і ця святині була спалена татарами (разом із містечком) 1624 року. Її замінив черговий дерев'яний костел, який 1705 року вже вважався нефункціонуючим.

32200 Деражня

Деражня вперше документально згадується 1431 року, є також згадки у 1469 і 1485 роках. Магдебурзьке право отримала 1614 року. Містечко було центром волості. 1893 року у ньому проживало 2448 мешканців, 1905 року - 4499, нині - менше 10 тисяч осіб. 1924 року стала селищем міського типу, а 1987 року - містом. Була райцентром, проте 2020 року увійшла до Хмельницького району.

Перший (дерев'яний) костел у Деражні постав після 1664 року, коли відібране в гетьмана Івана Виговського місто перейшло в королівську власність. Його будівництво профінансував королівський староста, проте парафія не отримала матеріального забезпечення. Її духовенство існувало за рахунок пенсії та натуральних продуктів, що надавали деражнянські старости. Під час турецької окупації храм знищили.

32200 Деражня

Деражня вперше документально згадується 1431 року, є також згадки у 1469 і 1485 роках. Магдебурзьке право отримала 1614 року. Містечко було центром волості. 1893 року у ньому проживало 2448 мешканців, 1905 року - 4499, нині - менше 10 тисяч осіб. 1924 року стала селищем міського типу, а 1987 року - містом. Була райцентром, проте 2020 року увійшла до Хмельницького району.

Після знищення першого (дерев'яного) костелу у Деражні, спорудженого у 60-х років XVIIст., збудували у 30-х роках наступного століття інший дерев'яний храм св. Анни, який прослужив до середини XIX століття. Його замінив у 40-х роках мурований костел св. Анни, проте на початку 30-х років ХХ століття цю святиню зруйнувала радянська влада.

34710 Дерманка

Поселення Дерманка вважається заснованим 1625 року. Заселене було переважно поляками, яким довелось покинути село літом 1943 року через загрозу їхньому життю з боку бойовиків УПА (частина мешканців була убита). А в січні 1944 року село майже повністю згоріло, коли через нього проходив фронт ІІсв. війни. Нині Дерманка нароховує лише трохи більше двох сотень селян.

Ймовірно, що місцеві римо-католики належали до парафії Пресвятого Серця Ісуса у Людвиполі (нині - Соснове), адже саме завдяки її настоятелю о. Леонарду Самосенку та коштам вірян у 1931-1932 роках у Дерманці було збудовано філіальний дерев'яний костел (земельну ділянку під храм подарував Ян Пашковський, а дерево виділив управитель маєтку Залевський). Тоді ж тут було засновано самостійну парафію у складі понад десятка сусідніх сіл, яку продовжував адмініструвати о. Леонард.