09117 Біла Церква,
пл. Соборна, 1/1, 16,
+380 (4463) 537-31

Місто, засноване 1032 року київським князем Ярославом Мудрим, називалося Юр'їв (Гюргевъ) згідно з християнським іменем князя. Сучасна назва пішла від білокам'яної церкви на Замковій горі, де нині стоїть костел. 1589 року місто отримало магдебурзьке право. Нині є районним центром із населенням майже 209 тисяч мешканців.

У 1796-1812 роках у Білій Церкві споруджено мурований храм (архітектор, можливо, Д. Ботані) коштом К. Браницького як родинну усипальницю на Замковій горі, де в XI столітті стояв собор міста Юр'єва.

22233 Борщагівка,
вул. Іскри та Кочубея

Перші поселенці з'явились тут після монголо-татарської навали, проте пізніше, швидше за все, село знищили татари. Чергове заселення місцевості відбулось наприкінці XV століття, а 1604 року поселення вже було приватним містечком. Згадується також у 1643 і 1659 роках. У XVIII-XIX століттях теж мало статус містечка. У 1864 році тут проживало майже 2700 мешканців, 125 з яких були римо-католиками, 1900 року - 2414, нині - лише півтисячі. Село входило до Погребищенського району, а від 2020 року - до Вінницького.

У 1756 році францисканці в Борщагівці отримали від місцевих власників Бжостовських значну пожертву, забезпеченням якої стала передача в їх власність розташованого неподалік села Рибчинці. Після цього вони і збудували тут дерев'яний костел (та монастир).

21000 Вінниця,
вул. Соборна

Отаманську Вінницю вважають заснованою на згарищі одного з руських градів уличів і тиверців не пізніше 1352 року. Місто, яке отримало магдебурзьке право 1640 року, було центром повіту Брацлавського воєводства (з 1565р.), центром Брацлавського воєводства (з 1598р.), сотенним містом Кальницького полку (з 1648р.) та полковим містом (у 1653-1667рр.) Гетьманської держави, губернським (з 1793р.), а потім повітовим центром, з 1914 року центром Подільської губернії, з 1923 році центром округу, а з 1931 року є обласним центром. Населення - понад 370 тисяч мешканців.

Єзуїти у Вінниці розпочали служіння на початку XVII століття, випередивши домініканців на якийсь десяток років. Після пожежі у 1613 році їх дерев'яного осідку розпочалось будівництво мурованого, перша черга якого була завершена 1619 року. В їхній колегії навчались діти шляхетських сімей. Проте єзуїтські споруди були зруйновані у середині цього століття під час козацько-польської війни.

48273 Гадинківці

Перша згадка в документах про Гадинківці датується 1483 роком, згадуються також у 1491, 1564 і 1578 роках. У 80-х роках ХІХст. село мало майже 1100 мешканців (приблизно 840 греко- і 240 римо-католиків), нині тут проживає більше тисячі осіб. Українців у селі було значно більше, ніж поляків, проте кількісь останніх суттєво збільшилась у 20-х - 30-х роках ХХст. після розселення колоністів із Польщі. Село входило до Гусятинського району, а від 2020 року - до Чортківського.

Спочатку католики латинського обряду села належали до парафії Успіння Пресвятої Діви Марії у Копичинцях. У схематизмі Львівської архідієцезії 1862 року вперше згадується каплиця в Гадинківцях, в якій інколи проводили богослужіння для майже 330 місцевих вірян. За інформацією схематизму 1864 року, вони перейшли до новоствореної парафіяльної експозитури в Жабинцях, яка пізніше стала парафією. Причому, їх чисельність чомусь зменшилась до 220 осіб, а каплиця взагалі не згадується.

77100 Галич,
вул. Осмомисла, 3

Галич вперше згадується в угорських літописах ще у біло-хорватські часи у 90-х роках IX століття, а за археологічними даними існував у Xст. На початку 40-х років XIIст. сталв столицею Галицького князівства, а пізніше - Галицько-Волинської держави (її князя називали 'самодержцем всієї Русі'). У 1367 році отримав магдебурзьке право, підтверджене 1374 року, від 1375р. був столицею Галицької архідієцезії латинського обряду, яку у 1410-1414рр. перенесли до Львова. З австрійських часів був центром повіту. 1870 року тут проживало 4142 мешканців, 1 січня 1939 року - 4700, нині ж - 6300 осіб. 17 січня 1940 року Галич став райцентром, а 2020 року увійшов до Івано-Франківського району.

Перший костел (дерев'яний) існував у Галичі з 1367 року, коли його освятив під титулом св. Марії Магдалини архієпископ Гнєзненський Ярослав Скотницький. Наступним стала збудована наприкінці XIIст. церква св. Пантелеймона, яку переосвятили під титулом Пресвятої Діви Марії на катедру новоствореної Галицької архідієцезії. А перша інформація про інший, парафіяльний храм у місті датується 1396 роком.

23731 Гранів

Перша документальна згадка про Гранів датується 1411 роком під назвою Вербич, але його власник Грановський перейменував село на Гранів (місцевий краєзнавець Феофіл Лазюк знайшов у древніх документах в бібліотеці гранівського костелу, які не пережили радянську владу, свідчення про те, що селу значно більше років, тому 2007 року Гранів відсвяткував свій тисячолітній ювілей). 21 листопада 1744 року отрмав магдебурзьке право. У 1605 році тут проживало 807 мешканців, 1880 року - 4100, 1893 року - 5425, 1905 року - 8025, 1923 року - 6779, нині село має 2300 осіб.

Перша (дерев'яна) святиня у Гранові постала ще на початку XVII століття, проте пізніше була зруйнована (ймовірно, в середині цього століття). Наступний дерев'яний храм Преображення Господнього із вежею та захристією збудували 1723 року коштом місцевого власника Адама Сенявського (фундація від 12 квітня цього ж року).

82443 Дашава

Дашава згадується 25 січня 1445 року в книгах галицького суду, а також 1448 року. 1900 року село налічувало 1300 осіб, а 1912 року, коли тут знайшли найбільше в Європі родовище природного газу (з його видобутком пов'язаний розвиток поселення), вже майже удвічі більше. 1952 року село стало селищем міського типу, в якому нині проживає близько 2400 мешканців.

Нечисленна спільнота місцевих римо-католиків, що наприкінці ХІХ століття налічувала менше сотні вірних, належала до парафії Успіння Пресвятої Діви Марії в Кохавині, яка нині є частиною Гніздичева. У 1902 році її настоятель о. Ян Тшопінський придбав у Дашаві господарський комплекс разом із земельною ділянкою, і 1904 року в цих господарських будівлях на його запрошення оселились салезіанці. 1906 року до салезіанського корпусу зусиллями о. Тшопінського при допомозі салезіанців було добудовано муровану каплицю, яка мала бути тимчасовою, проте залишилась єдиною діюючою святинею аж до ІІ світової війни.

81613 Демня

Перша офіційна письмова згадка про Демню датована 1464 роком, але, за іншими джерелами, село згадувалося під назвою Демня на Зубрі або Воля ще 1453 року. У 80-х роках ХІХ століття мало приблизно 1400 мешканців. У 1950-1989 роках називалось Димівкою. Нині нараховує 1600 селян. Входило до Миколаївського району, а від 2020 року - до Стрийського.

Місцеві римо-католики, які належали до парафії св. Миколая у Миколаєві, завдяки зусиллям її настоятеля о. Войтеха Войтановського 11 березня 1911 року, за чисельності майже чотири сотні вірних, отримали із Львівської курії дозвіл на будівництво філіальної святині. Вже наступного року коштом вірян Демні було споруджено її стіни. 1913 року на завершення спорудження каплиці кошти виділила як церковна, так і світська влада. Але закінчив будівництво неоготичного храму 1914 року вже новий настоятель о. Антоній Барць, та й то лише завдяки додатковій фінансовій допомозі, отриманій у травні цього року з курії.

35053 Деражне
вул. Р. Мартинюка, 13

Вперше Деражне згадується у документах Почаївського монастиря за червень-серпень 1274 року. На початку XVII століття поселення отримало магдебурзьке право. 1860 року нараховувало майже вісім сотень мешканців, половина з яких була євреями, а перед Ісв. війною - понад 2700. Сьогодні є селом, в якому проживає близько 2100 осіб. Належало до Костопільського району, а тепер - до Рівненського.

У 1614 році перший католик в роду Острозьких Януш, на якому закінчився цей славетний рід, збудував у своєму Деражному дерев'яний костел. Проте святиню було знищено 1649 року під час польсько-козацької війни. У 1754 році Кароль Немирич із спольщеного українського роду Немиричів гербу Клямри, отримавши 1749 року в заставу Деражне, спорудив тут черговий дерев'яний храм та дотував парафію.

16552 Зеленівка

У 60-х роках XVIII століття німецькі переселенці з Майнца, Пфальца, Вюрцбурга, Швабії та інших місць заснували поселення Ґрос Вердер і Кляйн Вердер. Згодом їх чисельність зросла від 647 осіб 1859 року до 1470 осіб 1901 року. З серпня 1943 року розпочалась евакуація етнічних німців до Німеччини, а залишені ними будинки після деокупації були заселені вихідцями з Росії та Білорусі. У червні 1945 року село Грос Вердер перейменували в Зеленівку, Кляйн Вердер - у Малозеленівку, а пізніше їх об’єднали в одне село Зеленівка. Нині у ньому проживає менше трьох сотень мешканців. Належало до Бахмутського району, а тепер - до Ніжинського.

Дерев’яний із березових колод на цегляному фундаменті костел у Ґрос Вердері під керівництвом о. Вільміка збудовали, скоріше за все, у 70-х роках XVIII століття, хоча й інколи наводяться більш пізні дати 1796 і навіть 1821 років (переселенці були переважно католиками, то ж не могли так довго обходитись без своєї святині, хіба що спочатку була споруджена тимчасова каплиця). Храм, збудований місцевими будівничими під керівництвом німців-замовників з характерними для православних святинь елементами, багато разів ремонтували - у 1827, 1857, 1868, 1883-1885 та 1904 роках.