77161 Блюдники

Вперше письмово Блюдники згадуються 1412 року як містечко, в якому проживала шляхта. Наступні згадки - у 1413, 1415, 1435, 1438, 1447 і 1478 роках. Від 1623 року були власністю францисканського монастиря Святого Хреста у Галичі (ймовірно, аж до його ліквідації австрійською владою). 1880 року тут проживало 1049 жителів, у тому числі 913 греко- і 33 римо-католиків, 1939 року - 1630, з них 1490 українців-греко-католиків, 60 поляків і 40 українців-римо-католиків, нині ж - понад 700 осіб. Село входило до Галицького району, а від 2020 року - до Івано-Франківського.

Католики латинського обряду села належали до парафії Пресвятої Трійці у Войнилові. Власники Блюдників в парку поблизу свого палацу збудували приватну муровану каплицю, яка містила скульптуру св. Онуфрія. Ця святиня вперше згадується у схематизмі Львівської архідієцезії у 1876 році, хоча споруджена була значно раніше, можливо навіть наприкінці XVIII століття.

44440 Буцинь

Село Буцинь (Буцень) відоме у джерелах, принаймні, від 1726 року. Наприкінці ХІХ століття тут проживало 1300 селян. У радянські часи до 2017 року називалось Буцин. Нині його населення становить майже 1200 мешканців. Належало до Старовижівського району, а від 2020 року - до Ковельського.

Саме 1726 роком датується постання у Буцині парафії, а останній дерев'яний костел було споруджено 1733 року коштом Юзефи Яблонівської (дівоче прізвище - Мицельська). 1810 року його замінила мурована святиня, збудована завдяки пожертвам місцевих власників Заславських, Яблонівських і Пшесмицьких (за не підтвердженою інформацією, було обмуровано старий дерев'яний храм).

47724 Велика Березовиця

Перші письмові згадки про Велику Березовицю датуються 1458 та 1474 роками. У 1880 році село налічувало 1489 мешканців, з них 1386 українців, 79 поляків і 24 євреїв. 6 липня 1957 року Велика Березовиця отримала статус селища міського типу. Нині тут проживає майже 8400 осіб.

Римо-католики села спочатку належали до парафії св. Вацлава у Баворові. 1899 року, коли їх чисельність майже сягнула півтори сотні, вони своїм коштом збудували філіальну муровану каплицю та освятили її під титулом Пресвятої Діви Марії. 1907 року католики латинського обряду Великої Березовиці перейшли до парафії св. Адальберта (Войтеха) у Буцневі

90232 Велика Бийгань,
вул. Головна, 99,
f.b.: 100019663478503

Перша письмова згадка про Велику Бийгань (угорською - Nagybégány) міститься у документах 1333 року. Мешкає тут зараз понад 1800 осіб, переважно угорськомовних.

Мурований костел у Великій Бийгані було збудовано 1418 року, проте у 1565 році він перейшов до реформатів. У 1686 році храм майже повністю знищила пожежа, відбудували та добудували його 1743 року та пізніше. Цей колишній костел після реставрації у 1839-1846 роках освятили 1 листопада 1846 року під титулом Всіх Святих як реформаторську церкву, якою він і є досі.

Католицька спільнота у Великій Бийгані відродилась лише на початку XIX століття, проте своєї святині не мала. У 1996 році було перебудовано на каплицю приміщення, в якому знаходились два шкільні класи. Десь після 2013 року добудували вежу. Парафію обслуговують дієцезіальні священники.

47660 Великий Ходачків

Перша писемна згадка про поселення датується 1504 роком. Наприкінці ХІХ — на початку ХХ століть Великий Ходачків згадується як містечко. Нині у цьому селі проживає майже 1400 мешканців. Належало воно до Козівського району, а тепер - до Тернопільського.

Місцеві римо-католики належали до парафії Непорочного Зачаття Пресвятої Діви Марії у Настасові. 1870 року родина Шеліських подарувала земельну ділянку під костел, а 24 квітня 1879 року було закладено наріжний камінь під його будівництво, яке завершили вже наступного року. Консекрація храму відбулась 1890 року. У 1899-1900 роках святиню добудували. 1907 року вперше згадується парафіяльна експозитура у Великому Ходачкові. 1916 року німецькі війська, намагаючись знищити спостережний пункт російських військ, облаштований на вежі костелу, повністю його зруйнували.

48524 Великі Чорнокінці

Перша документальна згадка про Чорнокінці - 17 липня 1413 року, згадуються також 28 лютого 1452 року. У 1880 році у Великих Чорнокінцях разом із Малими та двома присілками проживало 3276 мешканців, у тому числі 2553 греко- і 600 римо-католиків. У Великих Чорнокінцях: 1900 року - 2971 мешканець, 1910 року - 3075, 1921 року - 2875, 1931 року - 2924 (переважна більшість українців), нині - майже тисяча осіб. У 1965 році Великі і Малі Чорнокінці об'єднали в одне село, а 1988 року - знову розділили на два.

Католики латинського обряду Чорнокінців, як Великих, так і Малих, спочатку належали до парафії Благовіщення Пресвятої Діви Марії у Сидорові та користувались греко-католицькою дерев'яною церквою у Великих Чорнокінцях. Їх чисельність від середини ХІХ століття до 1878 року, коли у Великих Чорнокінцях збудували коштом місцевих власників Еразма і Матильди Волянських філіальний мурований храм та освятили його, зросла від півтисячі до шести сотень вірних.

21000 Вінниця,
вул. Соборна, 12,
+380 (432) 35-02-21,
www: vinkap.net,
f.b.: VinkapCappuccini

Отаманську Вінницю вважають заснованою на згарищі одного з руських градів уличів і тиверців не пізніше 1352 року. Місто, яке отримало магдебурзьке право 1640 року, було центром повіту Брацлавського воєводства (з 1565р.), центром Брацлавського воєводства (з 1598р.), сотенним містом Кальницького полку (з 1648р.) та полковим містом (у 1653-1667рр.) Гетьманської держави, губернським (з 1793р.), а потім повітовим центром, з 1914 року центром Подільської губернії, з 1923 році центром округу, а з 1931 року є обласним центром. Населення - понад 370 тисяч мешканців.

У 1746 році на запрошення вінницького старости Людовіка Калиновського до Вінниці приїхали перші брати-капуцини, щоб заснувати тут монастир. Спорудження сучасного монастирського мурованого храму у стилі тосканського бароко було завершено 1761 року, коли його консекрував 18 лютого єпископ Луцький Антоній Еразм Воллович. У 1874-1884 роках настоятелем служив майбутній єпископ Кирило Любовидзький. 1888 року царський уряд змусив капуцинів залишити свій останній монастир в Україні. Служити у храмі дозволили тільки дієцезільним священникам.

48034 Гнильче

Гнильче вперше документально згадується 1395 року, є письмові згадки у 1437, 1438 і 1441 роках. Принаймні, 1867 року частина села належала настоятелю парафії Пресвятої Трійці у Підгайцях о. Якову Кершкі. У 80-х роках ХІХст. у Гнильчому (разом із присілками Сенявка і Пановичі) проживало 1837 осіб, у тому числі 1256 греко- і 459 римо-католиків. У серпні 1944 року село обезлюдніло внаслідок польсько-українських сутичок, а заселяти його почали лише у середині 1945 року. Спочатку входило до Бережанського району, від 1990 року - до Підгаєцького, а від 2020 року - до Тернопільського.

Місцеві римо-католики належали до парафії Святого Духа у Горожанці. У джерелах інколи згадується якась каплиця у Гнильчому, проте схематизми Львівської архідієцезії ХІХ століття це не підтверджують. 1886 року, коли чисельність вірних сягнула півтисячі, тут коштом Йосифа Громніцького та завдяки їхнім пожертвам розпочали будівництво філіального мурованого костелу.

30423 Городище

Давньоруське городище, яке тут розташоване, окремі дослідники вважають літописним Ізяславом, інші - фортецею на його підступах. Воно збудоване у ХІІст. і належало князю Теребовлянського князівства, а потім відійшло до земель Болохівського князівства, де виконувало роль форпосту для захисту його північних кордонів. Зруйнували городище у 1241р. монголо-татари. За легендою, село заснували люди, які вижили після нападу монголо-татар, неподалік зруйнованого городища на відстані одного кілометра у ХІV столітті. Уперше в документах Городище згадується як володіння князя Іллі Костянтиновича Острозького (в акті від 31.01.1534р.). Нині є селом з населенням близько двох тисяч мешканців.

У другій половині XVIIст. у Городищі родиною Погрошевських було засновано монастир кармелітів взутих, який отримав у власність села Городище, Пашуки і Решнівка, а також інше майно. Монастир слугував резиденцією провінціала Руської провінції ордену. Сучасний бароковий монастирсько-костельний комплекс було закладено 1746 року на фундацію князів Станіслава та Юзефа Любомирських. 12 травня 1782 року Луцький єпископ- помічник Ян Хризостом Качковський освятив новобудову.

11560 Горщик,
вул. Героїчна, 37

Поселення Горщик вже існувало, принаймні, 1650 року, бо тоді було позначене на карті боліт Полісся Даніеля Цвікера. 1906 року тут проживало понад півтисячі мешканців, а нині його населення складає 2400 осіб.

Раніше місцеві католики латинського обряду належали до парафії в Ушомирі, проте своєї святині не мали. Від 1990 року до них приїжджав о. Амброзій Міцкевич із Бердичева та звершував богослужіння в будинку родини Мостович. 22 лютого 1992 року в Горщику було зареєстровано парафію, і о. Амброзій став її першим настоятелем.