80771 Ушня

У документі від 18 листопада 1452 року поселення Ушня (Vschnya) згадується як королівське село, є також згадка 1452 року. Проте пізніше село стало частиною Білого Каменя, від якого відмежувалось лише 1614 року. У 1869р. мало 1295 мешканців, 1880 року - 1677 (1398 поляків, 279 українців), причому 1170 були римо- і 411 греко-католиками. 1900 року в Ушні проживало 2088 осіб, у тому числі близько півтори тисячі римо-католиків, а нині село нараховує менше півтисячі мешканців.

Місцеві католики латинського обряду належали до парафії Успіння Пресвятої Діви Марії у Білому Камені. Наприкінці ХІХ століття виникла необхідність спорудження власної святині, оскільки греко-католики заборонили їм відвідувати свою церкву, де вони мали свій вівтар. Земельну ділянку під храм пожертвували сестри милосердя, яким Йосиф Шнайдер подарував частину своїх маєтностей у селі, та сам власник. За взірець взяли костел у Білому Камені.

88018 Ужгород,
вул. Капушанська, 22

У IX столітті місто Онгвар (або Унгвар, чи Гунгвар, чи Унгювар) стало центром одного з білохорватських князівств, очолюваного князем Лаборцем, які входили до складу Великої (чи Білої) Хорватії. 894 року угорські племена захопили та знищили місто, проте через деякий час вони ж його і відбудували. З моменту першої згадки у документах 1154 року і до кінця Ісв. війни місто називалось Унгвар. 1849 року Ужгород став центром новоутвореного Руського округу в Австрійській імперії, але вже 1850 року округ ліквідували. З 1919 року Ужгород був адміністративним центром краю у складі Чехословацької республіки, проте 1938 року місто передали Угорщині. З 1944 року місто називається Ужгород і є обласним центром. Населення - майже 115 тисяч мешканців.

У 1900 році на території нинішньої Закарпатської обласної клінічної лікарні імені Андрія Новака в Ужгороді завдяки зібраним сестрою ордену св. Вікентія Домітіллою Новак пожертвам було збудовано каплицю св. Йосифа площею 139 кв.м., в якій вже тоді проводили богослужіння католицькі душпастирі обох обрядів. Сестри милосердя працювали в лікарні у 1900-1948 роках, їх пам’ять увічнена на цвинтарі Кальварії, де вони поховані позаду каплиці Розп’яття, на великій ділянці із залізними хрестами.

34300 Володимирець

Перша письмова згадка про Володимирець (в Іпатіївському літописі) датується 1183 роком, а наступна - аж у 1570 році. 4 червня 1667 року поселення отримало королівський привілей на самоврядування за магдебурзьким правом (скасоване 1831 року). 26 лютого 1940 року Володимирцю було присвоєно статус селища міського типу. Було районним центром. Нині тут проживає близько 9300 мешканців.

У 1703 році у Володимирці коштом місцевих власників Яна Кашевського та його дружини Констанції (Четвертинської) постав дерев'яний костел, а у 1705-1706 роках було засновано парафію. Проте храм згорів вже 1723 року. Будівництво нової, мурованої святині завдяки черговому власнику маєтностей Вікентію Красіцькому завершили 1827 року.

78315 Заболотів

Поселення Заболотів відоме письмово від 7 травня 1442 року, а в 1453, 1455, 1475 і 1515 роках вже вважалось містом. 1890 року воно нараховувало понад чотири тисячі мешканців (понад 1600 греко-католиків, майже 400 римо-католиків та понад 2000 юдеїв). У 1940 році Заболотів став селищем міського типу та районним центром, від 1962р. належав до Снятинського району, а 2020 року увійшов до Коломийського. Нині у ньому проживає понад 4 тисячі осіб.

Неоготичну муровану каплицю-усипальницю Якса-Добеків гербу Гриф на парафіяльному кладовищі поруч із костелом Пресвятої Трійці у Заболотові збудували коштом Анжели Якса-Добек (з Домбровських) 1902 року, хоча смерть одного із похованих там членів цієї родини, Віктора, настала ще 1899 року. Іншого Якса-Добека, Йосифа, на честь якого каплиця отримала титул, було поховано у ній саме 1902 року.

89003 Забрідь,
вул. Воз'єднання, 10а

Датою заснування села Забрідь (угорською - Рийвгель) вважається 1360 рік. Нині тут проживає понад тисяча мешканців.

У 1994 році у селі було зареєстровано римську-католицьку громаду. У травні 1995 року о. Лайош Гудра освятив наріжний камінь під будівництво костелу, спорудження якого розпочалось у квітні 1999 року. 2000 року майбутнього греко-католицького єпископа о. Мілана Шашіка CM було призначено настоятелем парафії св. Августина у Перечині та адміністратором парафій Пресвятої Трійці у Великому Березному і Заброді. Саме завдяки його зусиллям на пожертви зі Словаччини, Польщі та Італії, а також благодійної організації 'Реновабіс' храм було добудовано та оснащено на весну 2002 року.

12020 Зелена Діброва,
вул. Перемоги, 18

Село Яблонне (нинішня Зелена Діброва) було засноване, ймовірно, у XVII столітті. У другій половині XIX століття тут стали селитися німці, а село назвали Зеленою Дібровою. Нині тут проживає близько двох сотень мешканців. Село входило до Баранівського району, а від 2020 року - до Новоград-Волинського.

У 189?-1900 роках у Зеленій Діброві було споруджено дерев'яний костел коштом парафіян на земельній ділянці, виділеній Адамом Башинським, Яковом Гонгало та Бортківським. 8 травня 1910 року храм освятили під титулом св. Йосафата. Проте 1926 року у священника під початкову школу забрали парафіяльний будинок, а вірян з 1927 року почали піддавати репресіям. Костел став клубом, але з осені 1941 року знову запрацював. Храм та огорожу цвинтаря було відремонтовано, 1942 року встановили хрест біля костелу. У 1959 році святиню знову закрили, облаштувавши у ній спочатку клуб, а потім - магазин.

23551 Зведенівка,
вул. Сонячна, 14,
+380 (4344) 241-55,
www: kostel-zwedeniwka.blogspot.com

Село Зведенівка, яке в давнину називалось Зведений Камінь, відоме із XVII століття, проте вважається заснованим 1790 року, хоча ще 1757 роком датується перша греко-католицька церква у ньому. У 1893 році тут проживало 729 мешканців, 1905 року - 932, нині село нараховує понад 1200 осіб. До 2020 року входило до Шаргородського району.

Як не дивно, але католики латинського обряду раніше належали до парафії св. Йосифа, Обручника Пресвятої Діви Марії / св. Антонія у розташованому значно далі Красному, ніж, скажімо, Мурафа чи Шаргород із їх парафіяльними костелами. Не маючи своєї святині, вони змушені були долати близько тридцяти кілометрів до Красного.