47250 Кобзарівка

Село Кобзарівка утворено 1963 року об'єднанням відомих із XV століття сіл Заруддя та Обаринці і названо на честь Тараса Шевченка. У 80-х роках XIX століття в Зарудді проживало понад 400 мешканців, у тому числі три сотні греко- і одна сотня римо-католиків, а в Обаринцях - понад 750 (близько 440 римо- і 310 греко-католиків), нині ж Кобзарівка нараховує понад чотири сотні осіб. Село входило до Зборівського, а від 2020 року - до Тернопільського районів.

Католики латинського обряду сіл Обаринці і Заруддя належали до парафії Непорочного Зачаття Пресвятої Діви Марії у Залізцях. На початку ХХ століття, коли їх чисельність становила близько півтисячі осіб в Обаринцях та понад сотню в Зарудді, саме в Обаринцях коштом власниці сусідніх сіл Городище, Носівці і Плесківці Модести Чосновської, а також вірян було споруджено та освячено філіальний мурований костел, який схематизми Львівської архідієцезії датують 1902 роком.

32370 Колибаївка,
вул. Костельна, 1

Село згадується в документах першої половини XV століття як Колибаїв або Колибів ґрунт. У 1589 році його отримав Ян Бенгер, і назва поселення змінилась на Янчинці. На початку XVIIст. повернулась стара назва Колибаїв, а з 1679 року село знову називається Янчинці, а Колибаївкою стало, ймовірно, у радянські часи. Більшість мешканців мала польське етнічне походження. Нині проживає тут понад 1700 селян.

Ще перед І світовою війною тут розпочали будівництво свого костелу, проте не встигли його завершити. Наприкінці 1992 року була виділена земельна ділянка під будівництво храму, а його спорудження розпочалось весною наступного, 1993 року і проводилось завдяки зусиллям о. Романа Тварого із Кам'янця-Подільського.

60426 Корчівці

Корчівці (Корчешти, Корчовці, Корчевци) відомі у джерелах від березня 1654 року (посилання на 1462 рік, яке можна зустріти у літературі, стосується інших Корчівців). 1869 року у селі проживало 996 мешканців, 1880 року - 973, 1890 року - 1126, 1900 року - 1095, 1910 року - 1470, нині - понад 1700 осіб. Село входило до Глибоцького району, а від 2020 року є частиною Чернівецького.

Місцеві католики латинського обряду, чисельність яких протягом першої половини ХІХ століття не перевищувала півдесятка осіб, а перед І світовою війною була ще меншою, раніше не мали власної святині та відвідували костел Семи Скорбот Матері Божої у Старій Гуті, а також каплиці у сусідніх селах.

23342 Красне,
+380 (4355) 237-96

Красне вважається заснованим 1362 року, згадується також 1450 року. Було колись містечком (волосним центром), в якому на початку 80-х років ХІХст. проживало понад три тисячі мешканців, 1893 року - 4750, 1905 року - 5910, а нині село має близько 1100 осіб. У 1923-1928рр. було райцентром, потім увійшло до Тиврівського району, а від 2020 року є частиною Вінницького. 1949 року приєднали села Качанівку і Швачівку.

Перший дерев'яний костел у Красному початку XVIIст. у 1746 році замінили іншим дерев'яним храмом св. Йосифа, Обручника Пресвятої Діви Марії, а в 1830-1862рр. збудували мурований костел св. Йосифа, Обручника Пресвятої Діви Марії / св. Антонія, проте у радянські часи його закрили. У 1954 році святиню повністю знищили.

23342 Красне

Красне вважається заснованим 1362 року, згадується також 1450 року. Було колись містечком (волосним центром), в якому на початку 80-х років ХІХст. проживало понад три тисячі мешканців, 1893 року - 4750, 1905 року - 5910, а нині село має близько 1100 осіб. У 1923-1928рр. було райцентром, потім увійшло до Тиврівського району, а від 2020 року є частиною Вінницького. 1949 року приєднали села Качанівку і Швачівку.

Перший дерев'яний костел у Красному постав не пізніше 1604 року. Наступний дерев'яний храм св. Йосифа на підмурівку з двома каплицями, захристією та передсінком збудував коштом місцевого власника Йосифа Любомирського 1746 року (акт фундації від 8 квітня цього ж року) настоятель о. Павло Пєньковський, який розпочав служіння у маленькій капличці новоутвореної краснянської парафії 1742 року з особистого благословення єпископа Франциска Кобельського під час його візиту в Красне 30 жовтня.

39601 Кременчук,
вул. Сумська, 82,
+380 (536) 74-68-89

Назва міста походить від тюркського слова «керменчик», що у перекладі означає «невелика фортеця». Саме як «Керменчик» згадана переправа через Дніпро в районі сучасного міста у документі 1550 року (є згадка також 1540 року), але офіційною датою заснування Кременчука вважається 1571 рік. У 1648-1649 роках Кременчук був сотенним містечком правобережного Чигиринського полку, а з 1657-1659рр. - цетром староства. З 1765р. - центр новоствореної Новоросійської губернії. 1784 року Кременчук як повітове місто ввійшов до Катеринославського намісництва, але губернські установи залишились у ньому до 1789 року. Після ліквідації Катеринославського намісництва в 1796р. Кременчук приєднали до Малоросійської губернії, а з 1802 року став повітовим містом Полтавської губернії. 30.07.1920р. була утворена Кременчуцька губернія, з З 1922р. Кременчук - повіте місто, через рік - центр округу, а з 1939р. - адміністративний центр району. Населення - 220 тисяч мешканців.

5 червня 2001 року у Кременчуці було зареєстровано парафію св. Йосифа. Оскільки старий костел св. Йосифа віддали православним, протягом наступних років настоятель парафії Воздвиження Хреста Господнього у Полтаві майбутній єпископ о. Яцек Пиль OMI двічі на місяць служив Меси в однокімнатній квартирі однієї з парафіянок. У березні 2003 року за фінансової допомоги фундації 'Допомога церквам на Сході' і з допомогою о. Яцека та парафіян було придбано дві земельні ділянки зі старими аварійними будиночками для побудови парафіяльного центру. У грудні 2003 року завдяки допомозі організації RENOVABIS закуплено чотирикімнатну квартиру для сестер із згромадження Служебниць Божого Духа.

3960? Кременчук,
вул. 29 Вересня, 16/34

Назва міста походить від тюркського слова «керменчик», що у перекладі означає «невелика фортеця». Саме як «Керменчик» згадана переправа через Дніпро в районі сучасного міста у документі 1550 року (є згадка також 1540 року), але офіційною датою заснування Кременчука вважається 1571 рік. У 1648-1649 роках Кременчук був сотенним містечком правобережного Чигиринського полку, а з 1657-1659рр. - цетром староства. З 1765р. - центр новоствореної Новоросійської губернії. 1784 року Кременчук як повітове місто ввійшов до Катеринославського намісництва, але губернські установи залишились у ньому до 1789 року. Після ліквідації Катеринославського намісництва в 1796р. Кременчук приєднали до Малоросійської губернії, а з 1802 року став повітовим містом Полтавської губернії. 30.07.1920р. була утворена Кременчуцька губернія, з З 1922р. Кременчук - повіте місто, через рік - центр округу, а з 1939р. - адміністративний центр району. Населення - 220 тисяч мешканців.

У 1910 році у Кременчуці було споруджено костел св. Йосифа на кошти Г. Котович з Полтави. З 20-х до початку 90-тих років ХХ століття цей храм закрила радянська влада (дім санітарної культури, а пізніше - кінотеатр та дитяча спортивна школа). Потім його передали Українській Православній Церкві Київського патріархату, і він став Свято-Миколаївським собором - другою кафедрою Полтавської єпархії УПЦ КП (православні добудували храм з фасаду, встановили куполи з хрестами).

67450 Кучурган

Поселення Кучурган заснували 15 серпня 1808 року німецькі переселенці-католики як Страсбург, а назва Кучурган вживалась у якості 'паралельної' ще до революції (остаточно перейменували поселення 1945 року). Нині у селі проживає близько 3700 мешканців.

У 1863 році у Страсбурзі коштом парафіян було споруджено сучасний мурований костел, який консекрував 30 травня 1908 року єпископ Тираспільський Йосиф Кесслер. Місцева парафія до революції нараховувала понад 3600 вірних, котрі проживали у двох десятках сусідніх поселеннях, а обслуговували її оо. Валентин Бехлер та Йоан Шнейдер.

19300 Лисянка

Вперше Лисянка згадується в документах за 1593 рік, проте поселення тут існувало раніше, але було знищене нападниками. 1622 року отримала магдебурзьке право. Від 7 березня 1923 року Лисянка була районним центром. 1965 року отримала статус селища міського типу. Від 2020 року входить до Звенигородського району. Населення - понад 8 тисяч мешканців.

У 1733р. власниця Лисянки Теофілія Яблоновська здійснила фундацію костельно-монастирського комплексу францисканців в ім’я Непорочного Зачаття Пресвятої Діви Марії (монастир) і св. Йосифа, Обручника (костел). Цю пожертву 1757 року підтвердив черговий місцевий власник Йосиф Яблоновський. Храм та монастир були дерев’яними. Проте 6 червня 1768 року гайдамаки на чолі із Залізняком знищили костел і монастир, а також вбили кількох францисканців.

79491 Львів-Брюховичі,
вул. Львівська, 62,
+380 (32) 240-90-71,
f.b.: 100077485300911

Наприкінці Xст. після занепаду держави білих хорватів східна частина цих земель була приєднана до Київської Русі. Невдовзі білі хорвати відновили свою державність, змінивши етнічну назву на русинів та галичан. У І половині XIIIст. король Данило заснував Львів, а 1272 року було перенесено столицю Галицько-Волинської держави з Холма до Львова. Після приєднання Галичини у 1349р. до Польщі король Казимир надав Львову 1356 року магдебурзьке право. Після 1772 року відійшов до Австрійської імперії, ставши столицею Королівства Галичини і Лодомерії. У II Речі Посполитій був центром воєводства, в радянські часи став обласним центром. Нині тут проживає понад 710 тисяч осіб.

Король Владислав ІІІ 21 липня 1444 року дозволив Львову заснувати Брюховичі й розмістити там колоністів - втікачів від татарських набігів, що підтвердив король Олександр Ягеллончик у 1503 році. 1940 року Брюховичі отримали статус селища міського типу, а в 1939-1942 та 1944-1957 роках були центром району. Нині є частиною Львова з населенням понад 6300 мешканців. Раніше мешканці Брюхович належали спочатку до кафедральної парафії, від 1765 року - до парафії Матері Божої Сніжної, а зі середини XIXст. - до парафії у Рясній.

У 1814 році Львівська семінарія відокремилась від Генеральної семінарії, заснованої 1783 року австрійським урядом для всіх галицьких дієцезій, та розташувалась у будівлі колишнього монастиря сетер-кармеліток босих. Інтелектуальна формація семінаристів здійснювалась на богословському факультеті Львівського університету. У жовтні 1945 року Львівську семінарію було евакуйовано та перенесено у Польщу до монастиря оо.-бернардинів у Кальварії Зебжидовській, де вона пропрацювала аж до ліквідації у жовтні 1950 року.