9020? Берегово,
Чопівка

Місто Лампертаза (Lamperthaza) було засноване 1063 року принцом Лампертом, молодшим сином угорського короля Бели І. 1247 році для відбудови міста після руйнування військами хана Батия король Бела IV запросив німецьких переселенців із Саксонії. У 1271 року місто стало центром комітату Берег, у 1342 році отримало статус вільного королівського міста, а 1396 року Березький комітат з центром у Лампертсасі був подарований подільському князеві Феодору Корятовичу. 1504-го вперше з'являється назва Берегсас (Beregszasz). 1946 року отримало статус міста та центру округи, від 1953 року - районний центр. Населення нині - майже 24 тисячі мешканців.

Село Чопівка (Чепівка) приєднали до Берегова 1958 року, а в історичних документах воно називалось як Ордов (1332р.), Ордо (1347р.), Заазордо (1480р.) та Ардо (1550р.). Ця назва походить від угорського слова «ердо» - ліс (місцеві мешканці століттями працювали в наколишніх королівських лісах). У XIXст. поселення спочатку мало назву Берегсасвейг, проте 1887 року вже фігурує в документах як Вейгардо, а з 1913 року - Берегардо.

34600 Березне,
вул. Івана Франка

Перша достовірна письмова згадка про Березне, яке називалось також Андріїв, датується 1445 роком. У 1584 році поселенню надали магдебурзьке право, а згадується воно тоді вже як 'Березне або Андріїв'. У 1957 році Березне отримало статус селища міського типу, а 2000 року - міста. Є районним центром з населенням понад 13 тисяч мешканців.

Перший (дерев'яний) костел у Березному постав 1616 року коштом Миколая Семашки, проте наприкінці цього ж століття був зруйнований козаками і татарами. Відбудували святиню у 1717 році завдяки Яну Даниловичу. 1765 року тут було засновано самостійну парафію. 23 вересня 1813 року урочисто вмурували наріжний камінь під будівництво з фундації родини Коженьовських нового мурованого костелу, яке повністю завершили 21 жовтня 1817 року. Храм у 1826 році консекрував єпископ Ян Підгороденський.

24240 Вапнярка,
вул. Незалежності, 99а,
+380 (4350) 325-25, 326-67

Поселення Вапнярка виникло у 70-х роках ХІХ століття з появою Південно-Західної залізниці, назва станції і селища - від сусіднього села Вапнярки, розташованого неподалік. 1893 року тут проживало 226 мешканців, 1905 року – вже 750, а нині - понад 7400 осіб. Статус селища (міського типу) Вапнярка отримала 1938 року, входила до Томашпільського району, а від 2020 року є частиною Тульчинського.

Католики латинського обряду селища у посткомуністичний період, як і, ймовірно, раніше, належали до парафії Матері Божої Святого Скапулярію у Томашполі. Парафія ж у Вапнярці була зареєстрована влітку 1999 року. У червні 2002 року єпископ Леон Дубравський OFM освятив земельну ділянку, яку місцева влада виділила під будівництво каплиці. У 2003 році віряни спорудили тут тимчасову дерев’яну каплицю, в якій двічі на тиждень відправлялась Божа Служба.

81453 Воютичі

Село Воютичі відоме у документах з 1427 року. Нині проживає тут понад дві тисячі селян.

У 70-х роках XV століття вперше згадується місцева парафія. Відомо, що 1626 року було консекровано дерев'яний костел з мурованим захристієм, споруджений коштом Я. Дрогоєвського.

У 1714-1719 роках збудували та освятили сучасний мурований храм (фундатори - Я. Стадницький та Й. Мнішек), оскільки попередній під кінець XVII століття розсипався. 8 жовтня 1743 року єпископ Вацлав Сераковський консекрував святиню під титулом св. Катерини Олександрійської. 1896 року до костелу (за пресбітерієм) добудували каплицю-мавзолей родини Тхужинських.

13450 Городківка,
вул. Шкільна, 40

Городківка (до 1946р. - Халаїмгородок) існувала ще у давньоукраїнські часи під назвою Китайгородок. Після знищення татаро-монголами відроджувалась як Великі Жерделі, Скоргородок та просто Городок, а від початку XVIIст. - як Халаїмгородок за прізвищем тодішніх місцевих власників. У 1880р. тут проживало 1690 мешканців, у тому числі півтисячі римо-католиків, 1900 року - 2279, нині село має майже 1100 осіб. Входило до Андрушівського району, а від 2020 року - до Бердичівського.

У 1818 році у Халаїмгородку коштом місцевого власника Дезидерія Івановського постала мурована каплиця (в джерелах помилково її будівництво приписують Міхаловському - чоловіку Фабіани Івановської, дочки Дезидерія, народженої 1810 року). Принаймні, від початку 50-х років Халаїмгородок вже був філією парафії парафії св. Антонія у Білопіллі з окремим душпастиром о. Адамом Камінським.

81110 Зимна Вода,
вул. Ольги Кобилянської

Найстарша письмова згадка про Зимну Воду датується 1365 роком, коли воно ще існувало на «руському» праві. У 1425р. село знову згадується у документах, а 1461 року отримало «німецьке» право. У липні 1607 року останній власник поселення подарував його львівським єзуїтам, котрі володіли ним наступні 167 років. За цей період Зимна Вода була майже повністю полонізована. Із входженням Галичини до Австрійської імперії у селі поселились також німецькі колоністи. У 1946–1989 роках Зимна Вода носила назву Водяне. Населення - понад 11 тисяч мешканців.

Парафія та перший (дерев'яний) костел у Зимній Воді постав завдяки коштам його власника Яна Голомбека 1453 року. Мурований храм почав зводити черговий власник села Яків Шажинський на початку XVII століття, проте далі фундаменту будівництво не посунулось. Продовжили спорудження костелу 1612 року єзуїти, котрі отримали село у власність. 1625 року новозбудований храм консекрував архієпископ Ян Прухницький під титулом св. Катерини. 1682 року святиню відремонтували після пожежі та багатьох років занедбання.

80717 Зозулі, Козаки

Зозулі вперше у документах згадуються 1674 року. У 1848 році їх об'єднали із навколишніми поселеннями, у тому числі Козаками чи Козаковою Горою, утворивши нинішнє село. 1890 року у Зозулях проживало 1899 мешканців, у тому числі 1203 українців і 686 поляків, нині село має понад шість сотень осіб. Козаки ще порівняно недавно нараховували лише сотню жителів, а тепер вони, швидше за все, мають ще менше мешканців.

Католики латинського обряду Зозулей спочатку належали до парафії Успіння Пресвятої Діви Марії у Золочеві. В середині ХІХ століття їх було більше чотирьох сотень, а на початку наступного століття - майже дев'ять сотень вірян.

97551 Кольчугине,
вул. Революції

Поселення, яке заснували у 1810-1811 рококах у долині річки Булганак 57 лютеранських і католицьских сімей (всього 158 осіб) із Бадена, Ельзаса, Пфальца і Рейнської Баварії, назвали Кроненталь (в перекладі - Царська долина), проте вживалась також назва Булганак. 1871 року Кроненталь став центром волості. Після Першої світової війни поселення називали лише Булганак, а з 1945 року - Кольчугіно. А місцевих німців ще у серпні 1941 року виселили спочатку в Ставропольський край, а потім в Сибір і на північ Казахстану.

У 1863 році у Кроненталі коштом парафіян збудували мурований костел як філіальний парафії Успіння Пресвятої Діви Марії у Сімферополі. 6 червня 1909 року храм консекрував Тираспільський єпископ Йосиф Кесслер. За радянської влади у будівлі святині знаходились мастерні, електростанція та спортивний клуб. У 90-х роках минулого століття колишній костел став православною церквою Різдва Христового.

34561 Кузьмівка

У 1629 році князь Альбрехт Радзивіл заснував містечко Казимирів, назвавши його на честь покровителя королевича Речі Посполитої св. Казимира. Після спустошення 1665 року татарами містечко перетворилось на село, яке пізніше згадується у документах як Казимирівка. Весною 1943 року було було спалене німецькими військами. У 1946р. перейменоване на Кузьмівку. Проживає тут понад 600 мешканців.

Перший дерев’яний костел у Казимирівці збудували в 1629 році коштом власника поселення Альбрехта Радзивіла, проте 1665 року його спалили татари. У 1670 році за гроші парафіян та завдяки зусиллям декана колегіати Пресвятої Трійці в Олиці о. Фелікса Баховського було споруджено муровану каплицю. У її вівтарі знаходилась копія ікони Богородиці, привезеної з Палестини князем Радзивілом, оригінал якої містився в олицькій колегіаті. Цей образ невдовзі став предметом культу волинських вірян, щоб його вшанувати в Казимирівку приходили тисячі паломників, яких вже не вміщала каплиця. Тож завдяки зусиллям кустоша олицької колегіати о. Яна Білецького у 1779 році її перебудували на костел.

48124 Ладичин,
вул. Івана-Франка

Перша згадка у документах про Ладичин (Владичин) датується 18 листопадом 1454 року, проте поселення тут було ще за княжих часів. 1880 року у ньому проживало півтори тисячі мешканців, з них лише три сотні були римо-католиками, нині ж у селі, яке входило до Теребовельського району, а від 2020 року - до Тернопільського, - близько 1200 осіб.

Католики латинського обряду села належали до парафії Пресвятої Трійці у Микулинцях. У 1911 році, коли їх чисельність сягнула майже півтисячі, коштом місцевої власниці Йозефи Рей у Ладичині облаштували тимчасову каплицю у дерев'яному будинку колишньої корчми та заснували парафіяльну експозитуру. Наступного року завдяки пожертвам вірян каплицю було оснащено. 2 лютого 1913 року микулинецький настоятель о. Людвик Вейс освятив дерев'яну дзвіницю із подарованими Йозефою Рей чотирма дзвонами, що отримали імена членів її родини.