59020 Банилів-Підгірний

Село до 1946 року називалося Банила над Серетом або Молдавський Банила (щоб відрізнити від Руського Банила, розташованого північніше), а до 1963 року - Банилів (відоме в джерелах з 1428 року). У 1830 році німецькі колоністи заснували присілок Банилова Августендорф. Населення села - 4 тисячі мешканців.

Римо-католики Банилова та його присілків належали до парафії Семи Скорбот Матері Божої у Старій Красношорі. У 1881 році у Банилові (вірніше, у його присілку Августендор) було освячено дерев'яний храм. 1904 року тут створили парафіяльну експозитуру, яку обслуговували австрійські оо.-тринітарії. У 1907 році було споруджено муровані костел та монастир для тринітаріїв, а 1908 року храм освятили під титулом св. Мартина. 23 листопада 1911 року заснували самостійну парафію, яка у міжвоєнний період нараховувала понад 3 тисячі вірних.

13300 Бердичів,
вул. Івана Огієнка, 26,

У 1430р. великий князь Литовський Вітовт віддав цю місцевість путивльському та звенигородському наміснику Калинику, підданий якого Бердич заснував тут хутір, що згодом назвали Бердичевом. В 1483р. кримські татари його зруйнували, проте 1546 року він знову згадується у документах. Наприкінці XVIст. вже був містечком. У 1798р. у ньому проживало 4820 мешканців, 1846 року став повітовим містом із 41 тисячею осіб. 1867 року мав 52563 жителів, 1926 року - 30812. Від 1923р. є райцентром, в якому нині - 73 тисячі мешканців.

У 1900 році поміщик А. Корнілов на своєму хутері на північно-східній околиці Бердичева розпочав будівництво заводу з виробництва цукру, який запрацював 1907 року. Тут оселились будівельники та перші робітники цукроварні. Так постав мікрорайон Бердичева, який назвали Корнилівкою.

67700 Білгород-Дністровський,
вул. Захисників України, 9,
+380 (4849) 677-13,
f.b.: Sw.Malgorzata

У 4 столітті до н. е. на острові, що омивався двома рукавами Тіраса (Дністра), жителі Мілету заклали поліс, який отримав назву Офіуса («місто змій»), а на високому правому березі річки виросла скіфське поселення Тіра. Згодом два поселення злились в одне, яке у різні часи називалось Тіра, Алба-Юлія, Туріс, Білий Город (тиверців), Ак-Ліба, Четатя-Албе, Фегер-Вар та Аккерман. У 1944 році місто, яке перейшло від Румунії, у складі якої воно перебувало після громадянської війни, до УРСР, отримало назву Білгород-Дністровський. Нині - районний центр із населенням майже 49 тисяч мешканців.

Варто зауважити, що це місто відвідали по дорозі на каторгу в Крим Папи Римські Клементій І у 93-95 роках та Мартин І у 623-625 роках.

До революції римо-католики Аккермана належали до парафії Успіння Пресвятої Діви Марії в Одесі та мали свою муровану каплицю Матері Божої Ченстоховської, яка діяла до кінця ІІ світової війни. У 1946 році святиню переобладанали на житловий будинок, в якому досі проживають люди та міститься офіс невеликої фірми. Місцева римсько-католицька спільнота відновила свою діяльність 1999 року, богослужіння відправлялись у приватному будинку однієї з парафіянок.

80014 Варяж

Уперше Варяж згадується 1419 року, потім - у 1482 році, а 1538 року отримав магдебурзьке право. 1880 року у містечку Варяж проживало 1336 жителів, а в селі Варяж - 901. 1919 року містечко втратило міські права. До 1951 року Варяж належав Польщі, а 15.02.1951р. був переданий до складу УРСР. Місцеві поляки переїхали до Польщі, а Варяж заселили українцями з ліквідованого села Середній Угринів на Івано-Франківщині. У 1951-1989 роках називався Новоукраїнкою. Нині у селі менше дев'яти сотень мешканців. Входить до Червоноградського району (раніше - до Сокальського).

Відомо, що 1528 року парафія Преображення Господнього у Варяжі була відновлена (чи заснована?) завдяки місцевому власнику Кристину Ощовському. Ймовірно, що приблизно тоді ж і збудовали перший (дерев'яний) костел. Наступний дерев'яний храм у середині XVIII століття замінили мурованим, проте у 1783-1784 роках його віддали греко-католикам (нині - церква Успіння Богородиці), а парафіяльним став піярський костел св. Марка.

97401 Євпаторія,
вул. Новоселівська, 8а,
+380 (669) 42-333,
www: st-martin1.narod.ru

У VI-V століттях до н. е. на місці сучасної Євпаторії грецькі колоністи заснували факторію (торгову базу), а потім поліс Каркінітиду. Після захоплення регіону Османською імперією у 1475 році на місці Керкінітиди існувало лише невелике поселення, яке турки назвали Ґьозлеве (Козлов - в адаптації слов'янських сусідів). У XVI-XVIII століттях Ґьозлеве було одним із значних міст Кримського ханства, яке за кількістю будинків поступалося тільки Бахчисараю. Після завоювання Криму Росією у 1784 році місто перейменували на Євпаторію, стало центром повіту. Нині тут проживає понад 107 тисяч мешканців

Відомо, що 1828 року у Євпаторії спорудили костел Успіння Пресвятої Діви Марії, який проіснував, принаймні, до 1881 року. Ймовірно, що пізніше він став непридатним, оскільки літом 1916 року місцеві римо-католики приступили до будівництва нового храму на виділеній містом земельній ділянці по бульвару ген. Князевича (нині - вул. Фрунзе). Керував спорудженням та опікувався вірними, чисельність яких до революції сягала 4 сотень, о. Станіслав Гурський, канонік Влоцлавської кафедральної капітули. 24 січня 1923 року цей костел закрила радянська влада. Буділя святині проіснувала до 1928 року, після чого вона або була зруйнована, або перебудована для потреб санаторію.

11200 Ємільчине,
вул. Миру, 69,
+380 (4149) 212-82,
f.b.: 719002846723064

Межирічка вперше згадується письмово 1585 роком. Від 1812 року містечко належало Федору Уварову, який перейменував його на Емільчин(о) на честь доньки Емілії. З 1923 року - районний центр, 1944 року перейменоване на Ємільчине, з 1957 року - селище (міського типу), 2020 року перейшло до Звягельського району. 1906 року тут проживало 1835 мешканців, нині - близько 6600 осіб.

Католики латинського обряду Емільчина належали до парафії Воздвиження Хреста Господнього у Звягелі. У схематизмі Луцько-Житомирської дієцезії 1830-1831 років є згадка про якусь емільчинську каплицю у складі цієї парафії, проте вже, принаймні, 1852 року вона відсутня. У 1908-1909 роках коштом місцевих вірних у містечку завдяки зусиллям звягельського настоятеля о. Владислава Ляховича збудували мурований храм.

11230 Запруда

Невеличке поселення Запруда, яке колись називалось Спаська Запруда, а до 1939 року було лише слободою, утворилось, швидше за все, у XIX столітті. У 1906 року тут вже проживало понад чотири сотні мешканців, що майже у два рази більше, ніж сьогодні. Село раніше належало до Ємільчинського району, а тепер - до Новоград-Волинського.

Зрозуміло, що місцеві римо-католики до жовтневого більшовицького перевороту своєї святині не мали. Релігійну громаду було зареєстровано вже після падіння комуністичного режиму 24 травня 1996 року.

12440 Зарічани,
+380 (412) 24-47-90

Село Зарічани, яке до 1946 року називалось Псище, вперше згадується 24 грудня 1649 року «Актовій книзі Житомирського гродського уряду». Проживає у ньому близько 2200 мешканців.

Спочатку у Зарічанах було споруджено дитячий відпочинковий центр «Надія» харитативної місії Римсько-Католицької Церкви в Україні «Карітас-Спес Україна». Потім там збудували коштом благодійників, у томі числі і австрійських, мурований костел, який 26 вересня 2009 року консекрував під титулом св. Мартина Турського, знаного своїми учинками милосердя, єпископ Ян Пурвінський у співслужінні керівника «Карітас-Спес Україна» єпископа Станіслава Широкорадюка OFM. Зарічани обслуговують францисканці (орден Братів Менших) з парафії св. Яна з Дуклі у Житомирі.

81364 Крукеничі

Село Крукеничі у джерелах вперше згадується 8 травня 1352 року, потім - 1366 року. У 1404 році отримало магдебурзьке право, а 1920 року втратило статус містечка. У 1940-1941 та 1944-1959 роках було районним центром. Нині є селом з майже тисячею мешканців.

У 1439 році у Крукеничах постала парафія завдяки родині Рихціцьких. У 1722-174? роках через поганий стан старої дерев'яної святині збудували новий дерев'яний костел коштом Дрогоєвських. 8 жовтня 1752 року храм консекрував єпископ А. Пруський. 1897 року відбулась грунтовна реконструкція святині, а в 1933-1934 роках - її черговий ремонт.

80725 Куровичі

Село Куровичі, яке у XIV столітті називалось Млиновичі, 25 серпня 1400 року згадується в документі львівського архієпископа Якова Стрепи, є також згадка 1443 року. 1880 року тут проживало 1288 мешканців, у тому числі 472 римо-католиків, нині - понад 1300 мешканців.

Римсько-католицька спільнота Куровичів, принаймні, від 25 серпня 1400 року, коли згаданий вище архіпастир окреслив межі парафії св. Миколая єп. мч. у сусідньому селі Вижняни, належали саме до неї аж до ІІ світової війни. Чисельність католиків латинського обряду перед І світовою війною становила майже сім сотень вірян, а на початку 30-х років - вже понад сім сотень, проте своєї святині вони не мали.