59020 Банилів-Підгірний

Село до 1946 року називалося Банила над Серетом або Молдавський Банила (щоб відрізнити від Руського Банила, розташованого північніше), а до 1963 року - Банилів (відоме в джерелах з 1428 року). У 1830 році німецькі колоністи заснували присілок Банилова Августендорф. Населення села - 4 тисячі мешканців.

Римо-католики Банилова та його присілків належали до парафії Семи Скорбот Матері Божої у Старій Красношорі. У 1881 році у Банилові (вірніше, у його присілку Августендор) було освячено дерев'яний храм. 1904 року тут створили парафіяльну експозитуру, яку обслуговували австрійські оо.-тринітарії. У 1907 році було споруджено муровані костел та монастир для тринітаріїв, а 1908 року храм освятили під титулом св. Мартина. 23 листопада 1911 року заснували самостійну парафію, яка у міжвоєнний період нараховувала понад 3 тисячі вірних.

13300 Бердичів,
вул. Івана Огієнка, 26,

У 1430р. великий князь Литовський Вітовт віддав цю місцевість путивльському та звенигородському наміснику Калинику, підданий якого Бердич заснував тут хутір, що згодом назвали Бердичевом. В 1483р. кримські татари його зруйнували, проте 1546 року він знову згадується у документах. Наприкінці XVIст. вже був містечком. У 1798р. у ньому проживало 4820 мешканців, 1846 року став повітовим містом із 41 тисячею осіб. 1867 року мав 52563 жителів, 1926 року - 30812. Від 1923р. є райцентром, в якому нині - 73 тисячі мешканців.

У 1900 році поміщик А. Корнілов на своєму хутері на північно-східній околиці Бердичева розпочав будівництво заводу з виробництва цукру, який запрацював 1907 року. Тут оселились будівельники та перші робітники цукроварні. Так постав мікрорайон Бердичева, який назвали Корнилівкою.

67700 Білгород-Дністровський,
вул. Захисників України, 9,
+380 (4849) 677-13,
f.b.: Sw.Malgorzata

У 4 столітті до н. е. на острові, що омивався двома рукавами Тіраса (Дністра), жителі Мілету заклали поліс, який отримав назву Офіуса («місто змій»), а на високому правому березі річки виросла скіфське поселення Тіра. Згодом два поселення злились в одне, яке у різні часи називалось Тіра, Алба-Юлія, Туріс, Білий Город (тиверців), Ак-Ліба, Четатя-Албе, Фегер-Вар та Аккерман. У 1944 році місто, яке перейшло від Румунії, у складі якої воно перебувало після громадянської війни, до УРСР, отримало назву Білгород-Дністровський. Нині - районний центр із населенням майже 49 тисяч мешканців.

Варто зауважити, що це місто відвідали по дорозі на каторгу в Крим Папи Римські Клементій І у 93-95 роках та Мартин І у 623-625 роках.

До революції римо-католики Аккермана належали до парафії Успіння Пресвятої Діви Марії в Одесі та мали свою муровану каплицю Матері Божої Ченстоховської, яка діяла до кінця ІІ світової війни. У 1946 році святиню переобладанали на житловий будинок, в якому досі проживають люди та міститься офіс невеликої фірми. Місцева римсько-католицька спільнота відновила свою діяльність 1999 року, богослужіння відправлялись у приватному будинку однієї з парафіянок.

13000 Цеберка

У 1868 році на землях хуторів Г. Тимбуровського та К. Домалевського польські колоністи заснували село Сяберка. На початку ХХ століття у ньому проживало 570 мешканців, переважна більшість яких була поляками, 1927 року - 1045 осіб (768 поляків). 7 червня 1946 року село перейменували на Цеберку. Нині у ньму проживає лише півсотні селян. Входило до Романівського району, а від 2020 року - до Житомирського.

З відродженням релігійного життя в Україні богослужіння в Цеберці спочатку здійснювали у приватних домівках місцевих римо-католиків. Спільноту вірян було засновано 23 березня 1992 року, а вже 27 серпня цього ж року єпископ Ян Пурвінський освятив під титулом св. Моніки пристосовану каплицю, облаштовану у будівлі колишніх сільських клубу та магазину.

32333 Чорнокозинці

Чорнокозинці вважаються заснованими 1367 року, із середини XVст. до кінця XVIIIст. належали Кам'янець-подільському катедральному капітулу та були резиденцією місцевих єпископів. 1519 року отримали статус міста, якому 1578 надали магдебурзьке право. Нині є селом із населенням понад чотири сотні мешканців.

Чорнокозинський замок, побудований наприкінці XIV - на початку XV століть, використовувався в якості резиденції кам'янець-подільськими єпископами. І, принаймні, двоє з них у Чорнокозинцях завершили своє земне життя - Миколай Лабунський (1467 року у замку) та Миколай Дембовський (1757 року у літньому палаці, який у 1716-1721 роках біля підніжжя замкової гори збудував єпископ Стефан Рупневський).

48467 Язловець,
+380 (3544) 414-86

Язловець виник у першій половині XIV столітті на торговому шляху зі Львова на Молдавію у володіннях магнатів Бучацьких-Язловецьких, які розбудували тут замок. 1519 року містечко отримало магдебурзьке право. З 1947 по 1991 рік називалось Яблунівка. Нині Язловець є селом з населенням трохи більше півтисячі мешканців.

У 1436 році тут було засновано парафію св. Марії Магдалини, а наприкінці XVIст. споруджено муровані костел та монастир для домініканців. З 1717 по 1777 роки язловецьку замкову каплицю обслуговувати пауліни. У 1828р. домініканський храм став парафіяльним, його освятили 1838 року під титулом Успіння Пресвятої Діви Марії.

11200 Ємільчине,
вул. Миру, 69,
+380 (4149) 212-82,
f.b.: 719002846723064

Межирічка вперше згадується письмово 1585 роком. Від 1812 року містечко належало Федору Уварову, який перейменував його на Емільчин(о) на честь доньки Емілії. З 1923 року - районний центр, 1944 року перейменоване на Ємільчине, з 1957 року - селище (міського типу), 2020 року перейшло до Звягельського району. 1906 року тут проживало 1835 мешканців, нині - близько 6600 осіб.

Католики латинського обряду Емільчина належали до парафії Воздвиження Хреста Господнього у Звягелі. У схематизмі Луцько-Житомирської дієцезії 1830-1831 років є згадка про якусь емільчинську каплицю у складі цієї парафії, проте вже, принаймні, 1852 року вона відсутня. У 1908-1909 роках коштом місцевих вірних у містечку завдяки зусиллям звягельського настоятеля о. Владислава Ляховича збудували мурований храм.

97401 Євпаторія,
вул. Новоселівська, 8а,
+380 (669) 42-333,
www: st-martin1.narod.ru

У VI-V століттях до н. е. на місці сучасної Євпаторії грецькі колоністи заснували факторію (торгову базу), а потім поліс Каркінітиду. Після захоплення регіону Османською імперією у 1475 році на місці Керкінітиди існувало лише невелике поселення, яке турки назвали Ґьозлеве (Козлов - в адаптації слов'янських сусідів). У XVI-XVIII століттях Ґьозлеве було одним із значних міст Кримського ханства, яке за кількістю будинків поступалося тільки Бахчисараю. Після завоювання Криму Росією у 1784 році місто перейменували на Євпаторію, стало центром повіту. Нині тут проживає понад 107 тисяч мешканців

Відомо, що 1828 року у Євпаторії спорудили костел Успіння Пресвятої Діви Марії, який проіснував, принаймні, до 1881 року. Ймовірно, що пізніше він став непридатним, оскільки літом 1916 року місцеві римо-католики приступили до будівництва нового храму на виділеній містом земельній ділянці по бульвару ген. Князевича (нині - вул. Фрунзе). Керував спорудженням та опікувався вірними, чисельність яких до революції сягала 4 сотень, о. Станіслав Гурський, канонік Влоцлавської кафедральної капітули. 24 січня 1923 року цей костел закрила радянська влада. Буділя святині проіснувала до 1928 року, після чого вона або була зруйнована, або перебудована для потреб санаторію.

81364 Крукеничі

Село Крукеничі у джерелах вперше згадується 8 травня 1352 року, потім - 1366 року. У 1404 році отримало магдебурзьке право, а 1920 року втратило статус містечка. У 1940-1941 та 1944-1959 роках було районним центром. Нині є селом з майже тисячею мешканців.

У 1439 році у Крукеничах постала парафія завдяки родині Рихціцьких. У 1722-174? роках через поганий стан старої дерев'яної святині збудували новий дерев'яний костел коштом Дрогоєвських. 8 жовтня 1752 року храм консекрував єпископ А. Пруський. 1897 року відбулась грунтовна реконструкція святині, а в 1933-1934 роках - її черговий ремонт.

80725 Куровичі

Село Куровичі, яке у XIV столітті називалось Млиновичі, 25 серпня 1400 року згадується в документі львівського архієпископа Якова Стрепи, є також згадка 1443 року. 1880 року тут проживало 1288 мешканців, у тому числі 472 римо-католиків, нині - понад 1300 мешканців.

Римсько-католицька спільнота Куровичів, принаймні, від 25 серпня 1400 року, коли згаданий вище архіпастир окреслив межі парафії св. Миколая єп. мч. у сусідньому селі Вижняни, належали саме до неї аж до ІІ світової війни. Чисельність католиків латинського обряду перед І світовою війною становила майже сім сотень вірян, а на початку 30-х років - вже понад сім сотень, проте своєї святині вони не мали.