82163 Рівне

У 1783-1787рр. близько 80 сімей переселенців-німців на колишніх землях василіанського монастиря у Літні заснували село, яке назвали Кенігзау. 1880 року тут проживало понад сім сотень мешканців, 1934 року - 677. 1938 року село офіційно перейменували на Рівне, хоча цю назву вживали і раніше. У 1940р. німців виселили до Ватерґав, а їх домівки спочатку зайняли місцеві українці, а після 1945 року - депортовані українці із Польщі. Нині село має лише півтори сотні осіб.

Німецькі переселенці сповідували католицизм латинського обряду та належали до парафії Пресвятої Трійці у Меденичах. Свою святиню їм вдалось збудувати власним коштом лише у середині ХІХ століття, коли їх чисельність майже досягла семи сотень вірян.

33001 Рівне,
вул. Соборна, 137

Вперше Рівне згадується у 1283р. у польскій хрониці «Rocznik kapituly krakowskiej» як один з населених пунктів Галицько-Волинського князівства. Магдебурзьке право отримало 1492 року. Від 1793 року - центр повіту, від 1939 року - обласний центр. У 1629р. тут проживало понад 3 тисячі мешканців, 1858 року - 5054, 1897 року - 24573, 1921 року - 30000, 1939 року - 43000, нині - понад 264 тисячі осіб.

Перший дерев'яний храм св. Михаїла у Рівному спорудили 1549 року коштом місцевої власниці Беати Острозької з Косьцелецьких, позашлюбної доньки короля Сигізмунда І (фундаційний акт датований 18 вересня 1548 року), проте у 70-х роках цього ж століття його знищили татари. У другій половині першого десятиліття XVIIст. чергова власниця Анна Островська із Костків збудувала наступний дерев'яний костел та 2 грудня 1608 року відновила попередню фундацію, яку 1 квітня 1619 року збільшив її син Януш.

09061 Руда

Руда вважається заснованою наприкінці ХV століття. W 1990 roku Ruda, dawniej złączona z wsią Szamrajówka, została odnowiona jako osobna osada. Проживає у ньому понад 1600 мешканців.

W drugiej połowie XIX wieku, prawdopodobnie w latach 70-tych, kosztem właścicieli majątku Podhoskich zbudowano tu murowany kościół w stylu neogotyckim, podobny do świątyni św. Isydora w Bezpiecznej. W czasach sowieckich kościół zamknięto.

81770 Руда

У XII-XIV століттях у Руді було укріплене городище. Під назвою Пилипова Руда село згадане в грамоті 29 червня 1394 року, потім - у 1435, 1461 та 1484 роках. 1623 року Руда отримала магдебурзьке право. У 1660 році містечко разом із прилеглими селами стало власністю Івана Виговського, який спочатку був генеральним писарем в гетьмана Богдана Хмельницького, а в 1657-1659 роках - гетьманом України. У другій половині ХІХ століття Руда мала близько восьми сотень мешканців, нині їх тут - трохи більше семи сотень. Входила до Жидачівського району, а від 2020 року - до Стрийського.

У 1605 році в Руді збудували дерев'яний костел св. Станіслава коштом місцевого власника Яна Даниловича, завдяки якому 1627 року тут також постала парафія. 1689 року Виговські відремонтували цей храм, а 9 червня 1737 року він згорів від удару блискавки. Наступного року святиню (теж з дерева) відбудував Костянтин Виговський. Костел мав три дерев'яні вівтарі (головний - св. Станіслава), дзвіницю на три дзвони та інше досить значне костельне оснащення. Храм згорів 1780 року, а парафію перенесли до дерев'яного костелу Успіння Пресвятої Діви Марії в Кохавині, яка нині є частиною Гніздичева.

80630 Руда-Брідська

Руда Брідська документально відома із 80-х років XVIII століття. У 1880р. тут проживало 828 мешканців (617 поляків, 181 українців і 30 німців), 1921 року - 1174, у тому числі 748 поляків і 376 українців, 1937 року - 1062, нині село має лише сотню осіб. Входило до Бродівського району, а від 2020 року є частиною Золочівського.

Чисельні римо-католики села належали до парафії Пресвятої Трійці у Станіславчику. Вперше у схематизмах Львівської архідієцезії святиня в Руді (Брідській) подається 1865 року, коли село нараховувало 480 вірян. Земельну ділянку під неї та цвинтар виділив місцевий власник Казимир Млодецький, який також подарував для неї деревину. 8 травня 1862 року буський декан і настоятель парафії Непорочного Зачаття Пресвятої Діви Марії у Лопатині о. Людовик Ожехович освятив фундамент храму.

13600 Ружин,
вул. Київська, 15,
+380 (4138) 216-60,
f.b.: 1123243961057910

Вперше Ружин згадується 1071 року в літописах як Скоргородок, який був потім зруйнували монголо-татари. На його місці виник Щербів, проте 1399 року його спалили кримські татари. Після Люблінської унії польський король Стефан Баторій подарував Кирилу Ружинському Щербів, який 1591 року перейменували на Ружин. Статус селища міського типу - із 1962 року, є районним центром. Проживає у ньому близько чотирьох з половиною тисяч мешканців.

У 1815 році у Ружині було споруджено сучасний мурований храм коштом графа Калиновського. З 20-х років ХХ століття по 1990 рік святиня перебувала закритою (знесли купол, зробили у ній в'язницю, а потім будівлю використовували під авторемонтні майстерні).

48433 Ріпинці

Село згадується у грамоті 7 червня 1471 року як Репеничі, потім називалось також Ропинці. Вперше як Ріпенці зустрічається в документі 1785 року. Від кінця XVII століття до ІІ світової війни належало родині Волянських. У 70-х роках ХІХ століття тут проживало 730 осіб, переважна більшість яких була українцями, нині ж село має понад шість сотень мешканців. Входило до Бучацького району, а від 2020 року - до Чортківського.

Наприкінці ХІХ століття та до ІІ світової війни у Ріпинцях проживало півтори-дві з половиною сотні католиків латинського обряду, а належали вони спочатку до парафії Успіння Пресвятої Діви Марії у Язловці. У 1892 році місцеві власники Волянські збудували (як частину палацового комплексу) муровану каплицю-усипальницю, яка з часом стала публічною святинею, хоча і залишалась у їхній приватній власності (в джерелах інколи подають 1910 рік в якості дати її спорудження; можливо, тоді вона (до/пере)будовувалась).

09230 Ржищів

Ймовірно, що поселення існувало тут ще у давньоруські часи, проте документально воно відоме лише від початку XVI століття, коли 1506 року отримало магдебурзьке право. У Російській імперії Ржищів був центром волості. Наприкінці XIX століття його населення збільшилось до семи тисяч осіб. У 1939-1962рр. був районним центром. 30 грудня 1962 року отримав статус селища міського типу, а 6 червня 1995 року - міста обласного підпорядкування. Нині тут проживає майже сім з половиною тисяч мешканців, а від 2020 року місто входить до Обухівського району.

У 1740 році у Ржищеві коштом місцевих власників Вороничів, які перейшли з православ'я в католицизм, було споруджено дерев'яні костел та монастир для оо.-тринітаріїв, проте 1751 року ці будівлі разом із містом спалили гайдамаки. У 1765 році тринітарський костельно-монастирський комплекс було відновлено (теж із дерева). Цього разу це сталось завдяки черговому власнику частини міста Станіславу Щеньовському. 7 жовтня 1765 року храм під титулом св. Станіслава освятив київський декан та настоятель парафії у Фастові о. Мартин Рибінський.

81400 Самбір,
вул. С. Бандери

У 1241р. уцілілі мешканці Самбора, який знищили татаро-монголи, оселились у давньоукраїнському поселенні Погонич, яке розрослось під назвою Нового Самбора чи просто Самбора (зруйноване місто з часом стало Старим Самбором). 13 грудня 1390р. Новий Самбір отримав магдебурзьке право. У 1773р. Самбір став центром циркулу, а 26 липня 1778 року отримав статус вільного королівського міста, із 60-х років XIXст. був повітовим центром, а від 1939 року є центром району. 1828 року тут проживало 8616 мешканців, 1897 року - 15.7 тисяч, 1922 року - 25.2 тисяч, 1939 року -22.3 тисяч, нині - понад 34 тисячі осіб.

Кладовище у Самборі, на якому хоронили як українців, так і поляків, постало ще у XVIII столітті за мурами міста. У схематизмах Перемишльської дієцезії мурована каплиця на цьому цвинтарі згадується, принаймні, від 1855 року як громадська та пристосована для богослужінь.

22163 Самгородок

Prawdopodobnie osada Samogródek została założona w 1602 roku. Було містечком і центром волості, а в радянські період якийсь час - районним центром, проте нині є селом з населенням близько 1870 мешканців.

Miejscowi katolicy, których według spisu 1897 roku było 662 osoby, należeli do parafii św. Apostołów Piotra i Pawła w Kopijówce. W 1882 roku w Samogródku powstał współczesny murowany kościół filialny, zbudowany sumptem Kopczyńskiego. Prawdopodobnie wtedy był pod wezwaniem św. Wincentego a Paulo. W latach 40-tych XX wieku kościół zamknięto.