31226 Зелена,
вул. Шкабат, 30

За переказами, писар Трительницької волості Ковальський у 1914 році знайшов в старих архівах згадку про те, що село Зелена на той час існувало вже 800 років. Поселення спочатку називали «Зеленою дібровою», з часом останнє слово відпало. До більшовицького перевороту 1917 року село мало приблизно тисячу мешканців, нині ж тут проживає лише понад шість сотень осіб, частина яких має польське коріння. Село входило до Волочиського району, а від 2020 року є частиною Хмельницького.

Місцеві римо-католики належали до парафії св. Яна Непомуцького / Провидіння Господнього у Завалійках і, принаймні, від другої половини 70-х мали свою каплицю. Але вже на початку ХХ століття вона не згадується. Наступний (мурований) храм у Зеленій збудували у 1905-1908 роках коштом парафіян. На честь одного з них, Михайла, який найбільше долучився до спорудження святині, і було обрано її покровителя. Святі Меси тут відправляли навіть у радянські часи, проте 1937 року попри опір мешканців храм зруйнували.

12020 Зелена Діброва,
вул. Перемоги, 18

Село Яблонне (нинішня Зелена Діброва) було засноване, ймовірно, у XVII столітті. У другій половині XIX століття тут стали селитися німці, а село назвали Зеленою Дібровою. Нині тут проживає близько двох сотень мешканців. Село входило до Баранівського району, а від 2020 року - до Новоград-Волинського.

У 189?-1900 роках у Зеленій Діброві було споруджено дерев'яний костел коштом парафіян на земельній ділянці, виділеній Адамом Башинським, Яковом Гонгало та Бортківським. 8 травня 1910 року храм освятили під титулом св. Йосафата. Проте 1926 року у священника під початкову школу забрали парафіяльний будинок, а вірян з 1927 року почали піддавати репресіям. Костел став клубом, але з осені 1941 року знову запрацював. Храм та огорожу цвинтаря було відремонтовано, 1942 року встановили хрест біля костелу. У 1959 році святиню знову закрили, облаштувавши у ній спочатку клуб, а потім - магазин.

81355 Золотковичі

Село Золотковичі у джерелах вперше датується 1408 роком. Проживає тут нині понад півтисячі мешканців.

Місцеві римо-католики належали до парафії св. Станіслава єп. мч. у Боєвичах, яку 1542 року перенесли до Гусакова.

До ІІ світової війни, коли кількість католиків латинського обряду сягнула шести сотень, у Золотковичах розпочали будівництво мурованої філіальної каплиці, яке завершити так і не встигли. У 1989 році недобудовану каплицю впорядкували та освятили як костел Божого Милосердя.

Софіївка

Трохимбрід, який також називався називався Софіївкою, постав наприкінці XVIII - на початку XIX століть. Царська влада дозволила тут селитись євреям, то ж вони і забезпечили такий приріст населення, що село згодом стало вже невеликим містечком, в якому, зокрема, 1938 року проживало 3 тисячі мешканців (переважно євреїв за винятком чиновників-поляків). У війну німецькі окупанти створили тут гетто, куди звозили євреїв із сусідніх населених пунктів. 1942 року гетто було ними ліквідоване, а містечко - спалене. Нині його не існує - лише великий пустир серед лісового масиву.

У 1914 році дерев'яну каплицю на цвинтарі у Трохимброді збудували австрійські військові (в основному - для себе). Коли ж місцевість відійшла до Польщі, то згодом чисельність місцевих римо-католиків у містечку на навколишніх селах зросла за рахунок польських державних службовців та колоністів, тому вже 1921 року тут було засновано парафію, а 1926 року коштом родини Радзивілів споруджено дерев'яний костел. У середині 30-х років настоятелем парафії служив о. Венцеслав Маєвський, який обслуговував окрім Софіївки ще понад півсотні навколишніх сіл.

23551 Зведенівка,
вул. Сонячна, 14,
+380 (4344) 241-55,
www: kostel-zwedeniwka.blogspot.com

Село Зведенівка, яке в давнину називалось Зведений Камінь, відоме із XVII століття, проте вважається заснованим 1790 року, хоча ще 1757 роком датується перша греко-католицька церква у ньому. У 1893 році тут проживало 729 мешканців, 1905 року - 932, нині село нараховує понад 1200 осіб. До 2020 року входило до Шаргородського району.

Як не дивно, але католики латинського обряду раніше належали до парафії св. Йосифа, Обручника Пресвятої Діви Марії / св. Антонія у розташованому значно далі Красному, ніж, скажімо, Мурафа чи Шаргород із їх парафіяльними костелами. Не маючи своєї святині, вони змушені були долати близько тридцяти кілометрів до Красного.

12700 Звягель,
вул. Петра Сагайдачного, 108,
f.b.: novogradkostel

Місто 1256 року вперше згадується як Возвягель у Галицько-Волинському літописі, роком пізніше через непокору його жителів було спалене дружиною князя Данила Галицького, а нове поселення на лівому березі Случі з першої половини XVст. відоме як Звягель. Його основою стала фортеця, побудована у 1507-1595 роках. 16 травня 1796 року отримало назву Новограда-Волинського, яку 16 листопада 2022 року замінили старою (Звягель). У 1838р. мало 6127 мешканців, 1865р. - 7514, у 80-х роках - понад 9000, 1900р. - 15304, 1915р. - 22809, 1922р. - 12858, 1939р. - понад 23 тисячі, а нині - понад 55 тисяч осіб. Було садибою повіту, нині є райцентром.

Попередні костели у Звягелі, один з яких датується першою третиною XVII століття, а інший - 1726 роком, були знищені нападниками та пожежею. Мурований храм Воздвиження Хреста Господнього, збудований у 1753-1766 роках, радянська влада спочатку закрила, а 23 червня 1935 року підірвала.

48510 Звиняч

Перша письмова згадка про Звиняч датована 1549 роком. 1890 року у селі проживало майже 2200 мешканців, з них понад дві тисячі - українці, 1900 року - 2335, 1910 року - 2263, 1921 року - 2056, 1931 року - 2210, нині ж чисельність населення складає менше тисячі осіб.

Католики латинського обряду села спочатку належали до парафії Воздвиження Святого Хреста у Буданові і мали публічну каплицю на цвинтарі, освячену 1890 року, в якій здійснювалось богослужіння першого тижня кожного місяця (за не підтвердженими даними, вона постала ще у першій половині ХІХ століття і служила також усипальницею місцевим власникам Мисловським). 3 грудня 1901 року у Звинячі було освячено наріжний камінь мурованого костелу св. Франциска Ксав'єра, спорудження якого завдяки зусиллям та коштам Франциска Мисловського завершили 1904 року.

47282 Жабиня

Вперше у документах Жабиня (Жабинь) згадується 15 березня 1469 року, є згадка також у 1494 році. 1890 року у селі проживало 631 мешканців (521 українців і 110 поляків), нині його населення лише трохи більше півтисячі осіб. Входило до Зборівського району, а від 2020 року є частиною до Тернопільського.

Місцеві римо-католики належали до парафії Пресвятої Трійці у Поморянах. Їх чисельність впродовж періоду від середини ХІХ століття до середини 20-х років ХХ століття становила від півтори до двох сотень, проте у другій половини 20-х років почала збільшуватись, а на початку 30-х років перевищила три сотні вірян. Саме тоді і розпочалась підготовка у селі до спорудження власної святині.

47843 Жеребки

Жеребки утворились 1951 року від злиття Королівських (Великих, Перших - 1946-1950 роки) та Шляхетських (Малих, Других - 1946-1950 роки) Жеребків. Останнє село (Жеребки Шляхетські), де на початку XX століття і було споруджено святиню, вперше згадується у 1574 році. 1890 року в Жеребках Королівських проживало майже вісім сотень мешканців (524 українців, 261 поляків), а у Шляхетських - понад півтисячі (460 українців, 69 поляків), 1914 року 1020 і 788 відповідно, 1921 року - 999 і 544, 1931 року - 1003 і 581, а нині об'єднане село нараховує майже сім сотень мешканців. Входило до Підволочиського району, а від 2020 року - до Тернопільського.

Місцеві римо-католики спочатку належали до парафії Непорочного Зачаття Пресвятої Діви Марії у Чернелові-Мазовецькому (село після ІІсв. війни називали Жуковим, у 1957-2016рр. - Жовтневим, а нині є Соборним), проте 1851 року перейшли до новоутвореної капеланії Різдва св. Йоана Хрестителя у Галущинцях, яка у 1877-1878 роках стала самостійною парафією. Їх чисельність у період із середини ХІХ століття до І світової війни збільшилась з двох сотень до майже трьох з половиною.

23100 Жмеринка,
вул. Костельна, 2,
+380 (4332) 228-23

В документах село Жмеринка згадується на початку XVIII століття. У 1865 році між селами Велика і Мала Жмеринка було засновано велику вузлову залізничну станцію Правобережжя України, яка і стала основою майбутнього міста. Пізніше місто поглинуло також Петрівку, Кавказ та Корчівку. Нині Жмеринка - районний центр з населенням понад 34 тисячі мешканців.

У 1898-1903 роках жмеринські римо-католики наманались отримати дозвіл на будівництво костелу, проте марно. Лише 1904 року парафіяни Садовський та Михальський отримали у Санкт-Петербурга такий дозвіл від імператора Миколи ІІ з умовою, що храм храм отримає титул св. Олексія на честь хворого царського сина Олексія і там щоденно відправлятиметься Служба за нього. У 1904-1910 роках костел було споруджено (частково імператорським коштом). 17 липня 1910 року його освятили, проте оснащення та оздоблення святині тривало до 1912 року.