Костели і каплиці України

У середу, 31 липня 2016 року у Милошовичах Пустомитівського району Львівської області відбулось відкриття пам’ятника українським жертвам польського підпілля. У 1944 році солдати Армії Крайової вбили 36 мирних місцевих жителів, серед яких діти, жінки та люди похилого віку (наймолодшим було по 3 роки, найстаршій - 88 років). Пам’ятник виконано із каменю у формі Мальтійського хреста та встановлено поруч з греко-католицькою церквою Стрітення Господнього. Кошти на його спорудження зібрали самі ж жителі Милошовичів та навколишніх сіл, серед яких значна частина і родичів загиблих.

Заслужений діяч мистецтв України, драматург Театру ім. М. Заньковецької Орест Огородник під час відкриття пам’ятника розповів історію своєї прабабусі, яка під час одного із нападів польських солдатів на село втратила свого 15-річного сина Михайла Швеця: «Це були такі ж липневі дні 1944 року, Михайло разом з друзями спали у стодолі на сіні. Коли прийшли солдати Армії Крайової і почали палити хати – хлопці почали втікати до лісу. Дорогою Михайлові здалось, що когось забули і він вернувся назад до стодоли. Там його чекали солдати АК. Хтось чув, як він просив не вбивати, йому було всього 15 років. Коли моя прабабуся ходила під час пожежі по подвір’ї, то побачила обгоріле тіло. Спочатку вона подумала, що це пес, але нахилившись і згорнувши попіл – впізнала Михайла. Ми можемо змиритись з цим, але не повинні забувати».

А це спогади місцевої жительки Йосипи Садової, 1927 року народження: «Наше невеличке село Милошовичі з досить великим польським селом Семенівка розділяє річечка Ставчанка. Колись поляки, які мешкали в Милошовичах, і українці, які мешкали в Семенівці, проживали між собою мирно, ходили одні до одних в гості. З набуттям державності поляки стали відноситися до українців як до людей нижчого сорту. Семенівська молодь весь час тероризувала українців, вривалася до Милошович, вчиняла бійки. В школі заняття велися тільки польською мовою, хоча село Милошовичі було українським ... Після Волинської трагедії 1943 року частина Армії Крайової перебазувалася в село Семенівку. «Аківці» допомагали місцевим полякам нападати на українські села ... Страшні звірства проти мирних селян вчинили поляки разом з АК в Тарасівському лісі ... Це було в березні 1944 року, чотири озброєні автоматами чоловіки у німецькій формі прийшли до старости громади і сказали, щоб на 22 число вислати 20 фір до села Лопушної на гаївку «Тарасів» для вивезення дров з лісу для німецької армії. Всього з Милошович виїхали 23 чоловіки. Фірмани виїхали вдосвіта 22 березня, але ввечері не повернулися. Наступного дня прийшла страшна звістка, що тих людей в лісі було замордовано ... Двом чоловікам вдалося втекти і вони розповіли, як все було. Коли фірмани, а там їх було багато ще з навколишніх сіл, приїхали у ліс, їх зустріли вояки в німецькій формі і сказали польською «єдзем до лясу». Всі фіри зігнали на поляну коло будинку лісника. На цьому будинку були кулемети. Тоді бандити сказали, щоби коней повипрягати і поприв'язувати до возів, пили і сокири залишити, взяти з собою мішок і йти до стодоли для отримання інструкції. В стодолі було близько 80 чоловік. Коли між ними були поляки, їх відпускали ... Українців примусили роздягнутися, роззутися, стати навколішки. Перед вечором всім казали молитися по-польськи, давали по куску хліба, замоченого в гноївці. В той час заторохкотіли автомати і поляки почали кидати гранати в стодолу. Один колишній військовий відкинув дві гранати на подвір'я і там вони розірвалися, чим спричинили переполох серед поляків і це дало змогу багатьом втекти. Цим звірством АКівці не задовільнилися і вони впіймали священика з Черепина отця (Августина - Сед.) Церебрівського (Цебровського - Сед.), йому відрізали вуха, ніс, повиколювали очі, розпороли живіт (вбили також його дружину та 15 парафіян - Сед.). В той час з нашого села було вбито 5 чоловіків і поранено 10. З інших сіл було вбито 22 осіб і поранено 15.

Після Тарасівської трагедії по селах почала організовуватися Народна Самооборона. Вночі виставляли вартових, декотрі люди рили собі криївки. Проте Самооборона була слабкою, не у всіх була зброя, вона не змогла протистояти збройній АК, не змогла встерегти наші села від нападу поляків. Так, в ніч 22 липня 1944 року поляки з Семенівки, криючись поміж кущами вздовж річки Щирки, підійшли до хутора Вінява. На варті стояв Степан Хомський, він перший став жертвою, йому перерізали горло. Знищивши вартового, поляки почали напад на хутір, банда почала палити хати, грабувати, стріляти по людях, люди почали втікати до лісу ... Зранку ми побігли на хутір, де побачили лише одні згарища. Зайшовши в одну уцілілу хату, побачила в сінях в кутку лежало двоє побитих дітей, їхня мати прострелена, ще жива, стогнала на ліжку, а їх батька, який був на варті, живим кинули в палаючу стодолу ... В той час на хуторі було вбито 13 осіб, спалено 9 хат і 23 господарські будівлі.

Після цих кривавих подій на хуторі в неділю, 23 липня 1944 року, селяни боялися залишатися в селі, в кого були знайомі чи родичі в більш безпечних селах, виїздили туди. Ми, односельці, зібрали свої пожитки і пішли на третє село Поршна, там ночували в чиїсь стодолі. Вночі побачили велике зарево – це горіло наше село ... В цю ніч в селі було вбито 17 осіб, спалено 30 хат і 57 господарських будівель. В нашій родині поляки спалили хату і чотири господарські будівлі. Загарбали коня, дві корови, у підвалі хати мати заховала швейну машинку, постіль, мішок пір'я – усе забрали ... »

Низові підрозділи Львівського округу АК, який очолював комендант полковник В. Філіпковський (псевдо «Чис», «Янка»), у березні 1944р. розпочали групові напади на підльвівські українські села й масові вбивства цивільного населення під виглядом відплати за дії УПА. Зокрема, групи бойовиків під проводом капітана Петра Шевчика («Чера») вчинили напад на Глібовичі Свірзькі Перемишлянського району, під час якого вбито, за даними польських джерел, 60 мешканців села, серед них священика Григорія Тиктора, його дружину і матір. Напади із знищенням українського цивільного населення були здійснені також на Милошовичі, Черепин та десятки і десятки інших українських сіл в межах Львівського округу АК. Часто польські нападники організовували удари по підльвівських селах разом з нацистами, як це було у Новосілках, Полоничах, Миклашові, Шоломиї, Сухоріччі. 28 липня 1944 року еміграційна Рада Міністрів Республіки Польща в Лондоні висловила «героїчній» Армії Крайовій сердечну подяку і найвище визнання за успішні акції в районі Львова. Полковник В. Філіпковський був підвищений у званні до чину генерала, а капітан Шевчик, керівник кривавого рейду по селах Львівщини, був представлений до звання майора. Нині ці вбивці мирних українських селян є героями у Польщі, їх іменами називають вулиці, школи ... І навіть Сейм Польщі у своїй горезвісній резолюції від 22 липня «висловлює найвище визнання і вдячність солдатам Армії крайової, Самооборони кресів і селянських батальйонів, які вступили в героїчну боротьбу заради захисту цивільного польського населення, а також закликає президента Польщі відзначити цих осіб державними нагородами», чим зневажив пам'ять не тільки замордованих українських селян, але й також поляків, які загинули внаслідок спричинених діями АК «відплатних» акцій УПА.

Націоналісти (чи то польські, чи українські, чи будь-які інші) вміють проявляти свої патріотичні почуття лише через ненависть до інших народів. В Україні їх вже назвали «корисними ідіотами Кремля», оскільки їх дії завжди на користь Москві. Чи варто дивуватись з того, що відкриття пам'ятника у Милошовичах відбулось за участю саме цих політичних сил, котрі тепер при допомозі своїх «польських колег» знову виринають із політичного небуття, в яке українці їх відправили на останніх виборах. Але скоро нові вибори, а розумних, поміркованих людей, як показують останні події, катма і в Польщі, і в Україні ...

Ігор Седельник
(за матеріалами zik.ua та інших джерел)

P.S. Варто сказати кілька слів про так звану «відплатність», якою цинічно послуговувались обидві сторони конфлікту. Спочатку сама Волинська трагедія вважалась УПА «відплатною» дією за геноцидні акції АК та інших польських збройних формувань проти українського населення на колишніх українських землях, які нині належать Польщі. Пізніше тією ж «відплатністю» АК виправдовувало вбивство українських селян як на самій Волині, так і в Галичині. Здавалось, все просто - якщо якась із збройних сторін претендує на правильність своїх дій, то воювати вона повинна була б із іншою збройною стороною, а не з цивільними безбройними селянами. Якщо б так сталось, тоді б і честь, і хвала цій стороні. Проте у цьому конфлікті обидві сторони діяли абсолютно ідентично, і жодна з них за ці вчинки не заслуговує не тільки на «найвище визнання і вдячність», але й навіть на якесь виправдання своїх злочинів. Зцілення тут можливе лише за формулою «вибачаємо і просимо вибачення».

P.P.S. Говорять так - скажи, хто твій друг, і я скажу, хто ти ... В Парламенті Росії комуністи вже виступили із пропозицією визнати вслід за Сеймом Польщі Волинську трагедію геноцидом польського населення. Можна лише привітати поляків із такими друзями, які у сталінські часи знищили кілька десятків мільйонів громадян СРСР через розстріли, перетворення їх у табірний пил та голодомори.