Kościoły i kaplice Ukrainy

Перша письмова згадка про Томашпіль датується 1459 роком як про Драгушов, а вже 1616 року поселення виступає в історичних документах як Томашпіль, назване на честь його власника подільського воєводи Томаша Замойського (1594–1638). У 1923р. Томашпіль став районним центром. Цей статус було відновлено 1966 року.

Перший (дерев’яний) католицький храм постав приблизно 1748 року, неподалік маєтку Замойських (зараз там базар). Тоді засновано й цвинтар, який межував із храмом; розростаючись, він посувався на північ, поки не дійшов до теперішнього місця. Перший костел служив віруючим до 1769 року. А 1812 року, коли власником Томашполя і навколишніх поселень був Чеслав Потоцький (1804–1847), його коштом розпочато будівництво теперішнього храму - в іншому, кращому місці.

Мурований храм освятив єпископ Францішек Мацкевич 1842 року (архіпастир помер 13 чи 15 січня цього ж року, тому консекрацію можна датувати першою половиною січня). В середині ХІХ ст., після закриття царським указом католицьких монастирів, до томашпільської парафії приєднали душпастирський осередок отців-францисканців з Комаргорода (тамтешній храм і монастир передано православним). На 1888 рік томашпільська римо-католицька парафія налічувала 3 052 особи. Зазвичай тут священики працювали по одному, без вікарних. Нині відомо про о. Антонія Павільчюса (1870–1937), який працював у Томашполі в 1913–1936 роках; о. Клеменса Яроцького (нар. 1866р.; працював у Томашполі до 1913р.) та його попередника о. Яна Костецького (нар. 1830р.; похований на місцевому цвинтарі). Парафіяльний дім був розташований там, де нині аптека й магазин. Неподалік храму жила й працювала сестра-черниця. Біля храму свій дерев’яний будинок мав і органіст (місце колишнього кафе «Зустріч»). Теперішні парк і територія ресторану також належали храму, а парафія для свого утримання володіла землею, яка тепер у розпорядженні Раківської сільради. Святиня діяла до 1936 року. Одночасно із закриттям храму арештовано його настоятеля о. А. Павільчюса. За переказами, у ніч перед цим дзвони самі били тривогу ... Як мученика за віру згадуємо також народженого в Томашполі о. Вацлава Шиманського (1879–1937). Шість років у приміщенні Дому Божого були склади для гарнізону прикордонників. Совєти, відступаючи у липні 1941 року., спалили його «як воєнний об’єкт». У час румунської окупації селища парафіяни відремонтували храм. Священики-капелани румунської армії (наприклад, о. Ф. Краєвський з обласних Чернівців) приїжджали сюди для богослужінь та катехизації.

Черговий раз храм було закрито рішенням від 19 липня 1949 року. Приміщення передали під лекторій, будинок культури. З 1950р., методом «народної будови» було дороблено фойє, сцену, приміщення бібліотеки з читальним залом. Тут були і бібліотека, і будинок культури, і кімнати для гурткової роботи; обік на постаменті стояв танк-«самоходка» часів ІІ світової війни. «Перестройка» розбудила надії: після часів репресій та посиленої атеїзації майже 1 500 осіб виявили бажання повернути собі католицьку святиню. Велике значення для рятування віри в серцях томашпільчан та її розвитку мала самовіддана праця о. Мартиніана-Войцеха Дажицького (1918–2009), багаторічного настоятеля парафії в Городківці. Перше клопотання жителів Томашпільського району до місцевих органів влади про повернення храму датоване 12-м березня 1990 року. У численних проханнях, які було скеровано до влади на різних рівнях, нам відмовляли. Але ось 25 липня 1990р. Томашпільська райрада погодилася зареєструвати парафію і запропонувала виділити віруючим під храм інше місце. Проте 1991 року, після багатомісячних молитов на сходах будинку та численних клопотань парафіяни таки повернули храм. Рішенням виконкому Вінницької обласної ради депутатів трудящих від 17 вересня 1991р. римо-католицьку церкву в смт. Томашпіль передано релігійній громаді у безплатне користування.

Тоді ж освятив його єпископ Ян Ольшанський. І тільки 1994 року рішенням районної ради всі приміщення районного будинку культури було передано у власність громади. Розпочалися ремонтні праці: територію храму огороджено, зроблено центральний вхід і виїзд, побудовано господарські будівлі, а ремонт всередині приміщення триває і досі. Слід згадати старост парафії, які керували працею: Павла Годного (†2003) і Павла Мазура (†2009). Символічною подією для відновлення святості місця стали парафіяльні місії 1997 року, після яких із території святині було вивезено танк. За роки незалежності України з однієї історичної парафії в Томашполі виникли нові - у селах Яришівка, Жолоби, Комаргород та в селищі Вапнярка, де люди моляться вже у своїх святинях.

У середині 1990-х рішенням правлячого єпископа Томашпіль став центром одного з восьми деканатів Кам’янець-Подільської дієцезії, який охоплює своєю юрисдикцією парафії шести районів Вінницької області. Від вересня 1993р. при храмі служать Богові й людям сестри-черниці із згромадження Сестер Матері Божої Непорочного Зачаття. Влітку 1993 року тут уперше відбулися реколекції для молоді - відтоді святиня стала реколекційним осередком. Почав діяти реколекційний дім Непорочного Серця Марії. Умови дозволяють групам до 40 осіб перебувати там як у теплу пору року, так і взимку. 1 липня 1993р. з Томашполя вперше вирушило паломництво до Летичева. Відтоді щороку паломники з багатьох районів та областей приїжджають сюди 30 червня, щоб разом розпочати святий труд під Покровом Богородиці. Силами активу парафіян при храмі діє світлиця для дітей дошкільного віку «У Матусі». Понад 20 малят пізнають тут світ, себе та Доброго Бога. Освятив та поблагословив світлицю 11 вересня 2010р. єпископ Леон Дубравський. А 30 жовтня 2011 року за участю цього є владики відбулось відзначення повернення храму вірним.

У маленькому шеститисячному містечку, крім католицького, є ще аж два православних великих храми. І немає міжконфесійних, міжрелігійних проблем, а є глибока християнська повага і любов. Місцевий настоятель отець Станіслав Свурка, приїхавши сюди з Польщі, не знав жодного українського слова, проте зараз говорить, веде духовні проповіді і богослужіння українською вільно. З ним приємно розмовляти про українські справи, українську культуру, він зумів і себе перебудувати в місцевого жителя. Тому його сприймають і влада, і жителі містечка як свого. А через нього є велика підтримка костелу і від влади, і від людей.

Redakcja
(wg. materiałów: credo-ua.org, 33kanal.com)